Лютневого ранку Оксана стояла біля вікна, дивилася на мокрий асфальт, що пробивався крізь останки снігу. Погода була сира, тиха, і ця тиша навівала сум. Її погляд ковзнув по подвір’ю, по дитячому майданчику, де колись вона проводжала сина до армії, доньку — до школи. Тепер тут були чужі діти, чужі сім’ї, навіть чужі долі.
— Мабуть, ось вона — моя старость, — прошепотіла Оксана. — Тиха, самотня, несподівана.
Величезний обідній стіл у вітальні стояв порожній. Той самий, за яким вони з Іваном мріяли по вихідних нянчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Ваня пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Марічка, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, нове життя. Матір із собою не запросила. Олесь, молодший, живе в місті, але на іншому кінці — у престижному районі. Навідується. Інколи. Раз на місяць. По вихідних забирає на годину-дві — попити чаю, побалакати з дітьми. У нього близнюки — Сашко і Лесько, вже пішли у перший клас.
Серце Оксани боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Іван — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його любила. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, справжньо.
Різкий звук сповіщення вирвав її із спогадів. Соціальна мережа. Повідомлення від Тетянки, шкільної подруги:
«Оксанко, привіт! Я святкую ювілей, збираю наш клас. Приходь обов’язково!»
Оксана сумнівалася. А що розповідати? Дім, пенсія, рідкісні дзвінки від дітей. Але пішла. Все ж таки ювілей. Вечір. Нагода.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Тетяна Степанівна, та сама Тетянка, метушиться з кухні — закуски, тости, спогади. Оксана допомагає, посміхається. Згадують лісові похіди, багаття, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Андрійко! Прийшов! — скрикнула Тетяна Степанівна і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, з благородним сивим волоссям, вусами, впевненою ходою. Він привітався, потиснув руки чоловікам, і, посміхнувшись, звернувся до Оксани:
— Привіт, Оксанко! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася у нерозумінні. Не впізнала. Але за мить — осяяння.
— То це ж ти, Андрійко! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Оксана засміялася. Згадала. Маленький гармидерник, з яким тато просив не садити поруч. А потім — так і просиділи п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійний, цікавий, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до друга. Син дорослий, залишився там. А він — ось, повернувся на батьківщину. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Тетяна Степанівна хитренько запропонувала:
— Оксанко, залишись у мене, допоможи посуд помити.
— Ой, ні. Піду додому. Поруч же.
— Я проводжу, — раптом сказав Андрій.
І вони пішли. Оксана взяла його під руку, і йшли вони лютневим вечором, під легкими сніжинками, освітленими ліхтарями.
— Зима цього року тепла, — промовив він.
— Так, справді, — відповіла вона, усміхаючись.
— Я думав, тут холодно. А тут тепло. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо поряд ти.
Вони дійшли до її будинку. Стояли біля під’їзду, балакали, сміялися. Було так легко, так незвично світло на душі. Ніби в юності.
Коли вона зайшла в квартиру, телефон знову запищав.
«Підемо завтра в кіно, Оксанко?»
Оксана подивилася на екран, притиснула телефон до грудей і усміхнулася.
Самотності більше не було місця в її житті.
