Олександре, не хотіла тобі цього казати у день весілля Та ти знаєш, що твоя нова дружина має доньку? моя колега буквально пригвоздила мене до водійського сидіння.
Що ти несеш? я відмовився вірити.
Моя дружина, побачивши твою Олену на весіллі, прошепотіла: «Дивно, наречений знає, що його наречена має дитину в дитбудинку?»
Уяви, Олександре? Я ледь не подавився салатом. Моя Наталя лікарка у пологовому. Вона памятає твою Олену через пляму на шиї. Та ще сказала, що доньку назвали Софійкою і дали своє прізвище. Це було пять років тому, колега пильно стежив за моєю реакцією.
Я завмер за кермом. Яка приголомшлива новина!
Вирішив розібратися сам. Не хотів вірити в таке. Знав, що Олені не вісімнадцять тридцять два. У неї було життя до мене. Та чому відмовитися від власної дитини? Як з цим жити далі?
Завдяки роботі швидко знайшов дитбудинок, де виховували Софійку.
Ось наша Софійка Коваль, директор показав на дівчинку з ясними очима. Скажи, скільки тобі років, серденько.
Неможливо було не помітити косоокості дитини. Мене пройняло жалю. Відчув глибокий звязок із нею. Адже вона донька моєї коханої! Моя бабуся завжди казала:
Дитина, навіть недолуга, скарб для батьків.
Софійка сміливо підійшла:
Мені чотири. Ти мій тато?
Я збентежився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить тата?
Софійко, давай поговоримо. Хочеш мати маму й тата? питання було дурне, але вже хотілося обійняти її й забрати додому.
Так! Ти мене візьмеш? вона впялилася в мене очима.
Прийду за тобою, але трохи пізніше. Почекаєш, серденько? у горлі стояв ком.
Я чекатиму. Ти не обманюєш? дівчинка стала серйозною.
Не обманюю, поцілував її у щічку.
Дома розповів Олені.
Олено, що було до мене неважливо. Але Софійку треба забрати. Я її усиновлю.
А мою думку питав? Чи хочу я цю дитину? Вона ж ще й косоока! дружина підвищила голос.
Це твоя кров! Я вилікую її очі. Вона чарівна! Ти в неї закохаєшся, дивувався я її реакції.
Важко було переконати Олену.
Рік ми чекали, поки забрали дівчинку. Я часто їздив до дитбудинку. За цей час ми з Софійкою зблизилися. Олена ж навіть хотіла відмовитися від усиновлення, але я наполіг.
Настав день, коли Софійка вперше увійшла в нашу оселю. Звичайні речі викликали в неї захоплення. Лікарі виправили косоокість за півтора роки. Я радився, що операція не знадобилася.
Моя донька стала копією матері. Дві прекрасні жінки наповнювали моє життя: дружина й донька.
Після дитбудинку Софійка не розлучалася з пачкою печива. Нічого не могло її переконати покласти її. Страх голоду не відпускав. Олену це дратувало.
Я намагався обєднати сімю, але Дружина так і не полюбила власну дитину. Вона любила лише себе.
Сварки, образи все через Софійку.
Нащо ти привів у дім цю дику? Вона ніколи не буде нормальною! Олена кричала.
Я кохав її. Життя без неї було немислиме. Та моя мати казала:
Сину, це твоя справа, але я бачила Олену з іншим. Вона хитра й егоїстична. Обдурить тебе.
Коли закоханий не бачиш правди. Олена була ідеалом. Перша тріщина зявилася з приходом Софійки.
Можливо, саме вона відкрила мені очі. Я дивувався байдужості дружини.
Навіть подумав розлюбити Олену. Друг порадив:
Виміряй її, як на сукню. Груди, талію, стегна. І кохання зникне.
Я спробував. Виміряв. І почувався дурнем.
Незабаром Софійка захворіла. Температура, слабість. Вона тулилася до Олени, тримаючи ляльку Марійку.
Та дружина різко вихопила ляльку, відкрила вікно й викинула її в сніг.
Мамо, це моя Марійка! Вона замерзне! донька ридала.
Я вибіг на вулицю. Лялька висіла на гілці. Підібрав, струсив сніг. Її обличчя ніби плакало.
Коли повернувся, Софійка вже спала, але всхлипувала уві сні. Олена ж спокійно читала журнал.
У той момент кохання до неї зникло. Я зрозумів: вона порожня красива оболонка.
Ми розлучилися. Софійка залишилася зі мною.
Пізніше Олена зявилася з новим чоловіком.
Олено, твої очі як смарагди, але душа чорна, як сажа, сказав я без жалю.
Софійка спочатку сумувала, але моя нова дружина, Ганна, зуміла розтопити її серце.
Так дівчинка двічі втратила матір. Але тепер у неї була справжня родина.
Життя навчило мене: справжнє щастя не в красивій оболонці, а в тих, хто любить і піклується.
