Учора свекруха зібрала всю родину, щоб оголосити, кому що дістанеться. Я чудово розумію, що мене можуть засуджувати. Але мені просто болить за мого чоловіка. Ввечері його мати — Ганна Іванівна — вирішила влаштувати сімейні збори. Приїхали всі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайне сімейне чаювання. Але ні. Вона зібралася, щоб оголосити… хто і що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварки». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи збережеться.
Коли Ганна Іванівна промовила: «Квартира в центрі міста відходить молодшому — Тарасу», — у мого чоловіка, Олега, аж руки затремтіли. А потім вона додала: «А старшому синові, Олегу, я залишаю садову хатинку в селі. Оксана (це я) отримає сімейні прикраси та посуд від бабусі. Решті — хто акції, хто мультиварку, хто дідусевий старовинний годинник». Усі, хто сиділи за столом, переглянулися. М’яко кажучи — втрапили в глухий кут. А я й взагалі відчула, як усередині все стиснулося від несправедливості.
Коли гості почали розходитися, Олег, попри подив, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докору:
— Мамо, чому ти вирішила розподілити саме так? Я не сперечаюся, це твоє право. Але можна було ж і інакше. Просто поясни — чому?
І ось що вона сказала. Виявилося, що в молодості батьки все вкладали саме в Олега. Сподівалися, що він стане дипломатом, житиме і працюватиме за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. Та й онуком займалися, коли ми були молоді. Отже, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги та допомоги.
А ось Тараса, молодшого, вони постійно недооцінювали. То робота, то справи, то старший із проблемами… Ось і виріс Тарас якимось загубленим. Навчання кинув, кар’єру в спорті не збудував, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною та дитиною в квартирі її батьків. Він — вдома з малим, вона — на роботі, заробляє більше. Власного житла їм не видно, на іпотеку навіть думати страшно. Ганна Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб хоча б квартира у нього була».
Але ось у чому річ — ми з Олегом ж не сидимо на шиї у батьків. Ми взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Ми намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «по заслугах»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожного. І все ж мені боляче. До глибини душі. Не за себе, а за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це зачепило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Ганною Іванівною. Після такого «розподілу» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків більше немає, залишається лише пам’ять. А вона може бути світлою… а може й гіркою.
