Я вирішила не казати чоловікові, що почала заробляти більше. Він образився, зібрав речі та поїхав до своєї мами.
Коли я прийняла рішення приховати від чоловіка збільшення заробітку, мені було нелегко. Але я зробила це свідомо — не через жадібність чи злість, а через втому. Від постійних коливань — один тиждень ми гуляємо, наступні три сидимо на гречці. Від його безвідповідальності. Від легковажності, яку мій чоловік, Тарас, успадкував від своєї матері.
Ми з Тарасом познайомились на весіллі друзів. Він зворушив мене своєю свобідністю, харизмою, вмінням не зациклюватись на проблемах. Я ж — його повна протилежність: все тримаю під контролем, на собі відповідальність, за кожну гривню переживаю. Тоді я подумала: «Мабуть, саме таких — безтурботних — мені й не вистачало».
Але після весілля все стало на свої місця. Його «легкість» виявилась дитячістю. День зарплати — свято: ресторани, покупки, подарунки його мамі, друзям, усім підряд. А вже наступного дня — «немає ні копійки». Місяць — гречка й обіцянки, що «все налагодиться».
Тарас заробляє непогано, але гроші витікають, як пісок крізь пальці. Особливо коли в справу втручається його мати — жінка емоційна, вибаглива, така ж безтурботна. Лише витрачала свою пенсію, одразу дзвонила синові: «Мені нудно, сумно, втомилася від бідності». І Тарас, звичайно, біг на допомогу.
— Це ж мама. Я не можу її кинути, — казав він.
— А як ми з тобою житимемо? — питала я.
— Прориватимемося. Якось, — посміхався він.
А тим часом наш дім руйнувався. Буквально. Шпалери відшаровувались, сантехника підтікала, старий холодильник гудів як трактор. Я підфарбовувала, підклеювала, мовчки злилась. Намагалась говорити з Тарасом, він слухав — і все одно жив, ніби сам по собі.
І ось одного дня мені підвищили зарплату. Значно. Це була перемога: місяці переробок, стресу, доведень начальству, що я можу керувати проектом. Я прийшла додому з сяючими очима — і… не сказала. Просто не змогла.
Я уявила, як він з мамою знову почнуть «радіти життю»: куплять непотрібне, полетять відпочивати, а потім знову «виживатимемо». Ні, я вирішила мовчати. Ці гроші — на ремонт, на авто, на відпочинок, нарешті. На щось справжнє.
Я купила собі новий ноутбук — старий уже ледве працював. Сказала Тарасові, що видали на роботі. Оплатила його лікування у стоматолога — збрехала, що покрила страховка. Усе заради миру. Заради майбутнього. Заради нас.
І все йшло ніби добре, поки на корпоративі мій нетверезий керівник не пробовкнувся при Тарасі:
— Ну, з таким темпом тебе ще й вище піднімемо! Ти ж вже півроку як у керівництві…
Тарас завмер.
— У якому керівництві? Яке ще підвищення? — спитав він, коли ми вийшли.
Я зрозуміла: усе, кінець. Сказала, що справді мене підвищили.
— А зарплата? — його очі стали холодними.
— Поки без змін, — збрехала я знову.
Але вдома він продовжив. Прямо запитав:
— Чому нічого не сказала раніше? Може, тобі соромно, ЯК ти отримала посаду?
Мені ніби вдарили по серцю. Було боляче, образливо, огидно. Я не витримала. Розповіла все. Про гроші. Про втому. Про його матір. Про те, як він розкидає кожнуПроходячи через цю біль, я зрозуміла, що іноді треба боротися за себе, навіть якщо це означає йти самій.
