– Оленко, ти з глузду з’їхала! – видавала в телефонну трубку Настуся. – Як це так – розлучилася тайком? Чому нічого не сказала?
– Тихше, – Олена одсунула телефон від вуха й окинула поглядом кухонні двері. – Діти вдома.
– Які діти?! Вони ж вже за тридцять! Олю, ти усвідомлюєш, що робиш? Двадцять вісім років шлюбу – і раптом тю-тю!
– Настю, не кричи, будь ласка. Мені й так нелегко.
– А чому мовчала? Ми ж подруги з університету! Я могла підтримати…
Олена притиснула телефон до грудей і заплющила очі. Боже, як же вона втомилася від цих розмов. Спочатку дзвонила Марічка з роботи, потім тітка Галя, тепер ось Настуся. Ніби всі тільки й чекали нагоди пообговорювати її життя.
– Олю, ти чуєш? – донеслося з трубки.
– Чую, чую – вона знову піднесла телефон. – Просто не хочу про це говорити.
– Як це не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашого кола, хто розлучився. Ну хоч щось розкажи. Він зраджував?
– Ні.
– Пив?
– Теж ні.
– То що? Олю, ну скажи ж хоча б щось!
Олена важко зітхнула. Як пояснити Насті, що просто втомилася? Втомилася від сірих днів, одних і тих самих розмов, від відчуття, що живеш не своє життя?
– Втомилася, Настю. Розумієш?
– Від чого? Тарас же чудовий чоловік – не п’є, не б’є, гроші в сім’ю носить.
– Саме так. Чудовий чоловік. Тільки не мій.
– Що це за дурниці? Як це не твій? Ви ж двадцять вісім років разом!
У передпокої зашуміло. Олена поспішно попрощалася і поклала трубку. На кухню увійшла донька Ганна з сумкою продуктів.
– Мам, привіт, – вона поставила покупки на стіл і пильно подивилася на матір. – Чого така змарніла?
– Та так, голова болить.
– Знову Настуся дзвонила? Чула, як ти щось виправдовувалася.
Олена кивнула. Ганя висипала покупки й почала розкладати їх по полицях.
– Мам, а тобі не шкода? – спитала вона, не обертаючись.
– Чого саме?
– Ну, що розлучилася з татом.
Олена подивилася на доньку. Ганя була дуже схожа на неї в молоді роки – такі самі карі очі, темне волосся. Тільки у доньки в погляді була рішучість, якої в Олени ніколи не було.
– Не знаю, Ганюсю. Поки не знаю.
– А татові шкода?
– Ми не говорили про це.
Ганя обернулася.
– Мам, можу тебе дещо запитати?
– Звісно.
– Ти його взагалі колись любила?
Олена завмерла з чашкою в руках. Звідки донька про це дізналася?
– А чому ти так вирішила?
– Та я ж вас усіма роками спостерігала. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Навіть за руки не бралися. Як сусіди по комуналці.
– Ганю, не кажи так. Тато хороша людина.
– Хороший, згодна. Але ти його не любила. І він тебе, мабуть, теж.
Олена поставила чашку на стіл. Донька мала рацію. Вона ніколи не любила Тараса. Вийшла за нього заміж, бо «так треба», бо всі подруги вже заміжні, бо батьки наполягали.
– Мам, а кого ти любила? – тихо спитала Ганя.
– Нащо тобі це?
– Просто цікаво. У кожної людини повинно бути кохання.
Олена відвернулася до вікна. Звичайно, воно було. Як же без нього? Олексій із сусіднього під’їзду, студент-медик. Красивий, розумний, мрійливий. Зустрічалися таємно – батьки вважали, що він їй не пара.
«Лікар – це покликання, – казав він. – Я буду рятувати людей.»
«А я тобі допомагатиму», – відповідала Олена.
Але батьки настояли на шлюбі з Тарасом. Стабільність, квартира, «гарна сім’я». А Олексій поїхав за розподілом у маленьке містечко. Писав листи, дзвонив, навіть кілька разів приїжджав. Але Олена вже була заміжньою, вже чекала дитину.
– Мам, ти плачеш? – злякалася Ганя.
– Ні, що ти. Просто очі втомилися.
Донька обійняла її за плечі.
– Знаєш, я тебе розумію. Краще бути однією, ніж нещасливою в шлюбі.
– Ти так вважаєш?
– Ну звісно! Поглянь на себе – схудла, постриглася, яскраві речі купуєш. Ніби зажила наново.
Олена подивилася на своє відображення у вікні. Справді, змінилася. Раніше тільки сірі светри, волосся у пучок. А тепер дозволила собі яскраві кольори, коротку стрижку.
– А Андрій як новину сприйняв? – спитала Ганя, ставлячи чайник.
– Не дуже. Каже, що я егоїстка, що зруйнувала сім’ю.
– Ех. Андрій завжди був татовою дитиною. Але зрозуміє.
Олена кивнула. Син дійсно був ближчий до батька. Разом рибалили, лагодили машину, дивилися футбол. А донька завжди трималася матері.
– Мам, а ти не думала знову вийти заміж?
– Ганю, мені п’ятдесят три. Який ще шлюб?
– Та що? Тітка Люба в п’ятдесят п’ять вийшла. І нічого, щаслива.
– Вона – виняток.
– Чому? Ти ж гарна! І тепер вільна.
Слово, якогоОлена усміхнула, подивилася на дощу за вікном і зрозуміла, що нарешті почала жити не для когось, а для себе.
