Батько Дядько Михайло
Дядько Михайло був кумедний. Неповороткий, як ведмежа. Низького зросту, пухкенький, кучерявий. Очі маленькі, блакитно-прозорі, як цукерки. Окуляри. І таке дитяче обличчя — радісне, наївне.
Іванко боявся чоловіків. Здригався від чоловічих голосів, сміху. Якщо йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, миттєво ховався за маму.
— Оленко! Чого це в тебе захисник такий боягуз! — сміялися дорослі.
Іванко не був боягузом. Він захистив від трьох підлітків сусідку Марійку, коли в неї на вулиці забрали м’яча. Просто прикрив її собою і рішуче сказав:
— Не чіпайте! Вона дівчинка. Матимете справу зі мною!
І хлопці пішли.
— Ну ти видав, сміливий карапуз! — лише й сказали.
Марійка після цього взяла його за руку: «Давай дружити!»
А коли кошеня забралося на дерево, Іванко один за ним ліз. Добре, мама з вікна побачила, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кішку вони з мамою забрали додому, назвали Ластівкою.
У садочку Іванко був найсміливіший, найрозумніший. Його ставили за приклад. Але чоловіків боявся все одно.
Це почалося у два роки. Коли так страшно кричав і замахнувся на маму батько. Такий високий і гарний. Чорнявий, кароокий, сильний. Ішов вулицею — на нього озиралися. Олексій був ідеалом. Зовнішності, але не душі. Іванко не пам’ятав, щоб хоч раз тато взяв його на руки, пригорнув, потішив.
— Годі ревти! Ти не баба. Хлопці не плачуть! Не варто рости розм’яклою. Спатимеш сам у темряві, ніяких казок на ніч. Забери іграшку з ліжка, ти не дівчинка, щоб м’які іграшки до себе тягти! Зламав кораблик? Іграшок більше не буде, незграба. Іди звідси. Піди погуляй. Не заважай. Замовкни, — такі слова чув Іванко від самого рідного чоловіка.
Згодом він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися на мамі, та батьки наполігли.
— Любить він тебе, Іванку. Може, час мине, зрозуміє. Просто він такий. Який є, — гладила хлопчика по голові мама.
Час минав. Відносини не мінялися.
— Треба було дочекатися, коли б я сам дитину захотів! Пропонувала тобі, філантропка. Ось і народилося незрозуміло що, цей забитий плакса, — кричав батько.
Йому не подобалось у Іванкові все. І хлопчик звик. Тато рідко бував вдома. Потім і зовсі пішов. Сказав, що допомагатиме грішми. Але дитину бачити не хоче. Не таку хотів. Може, колись.
Іванкова мама була гарненькою. З довгими медовими косами, великоока. Іванкові вона здавалася русалкою. Багато працювала.
А одного разу прийшла додому з дядьком Михайлом. Він був її начальник на роботі. І запропонував якось підвезти, мама йшла з великими пакетами.
— Здоров, малий. Я дядько Михайло. Ось, зайшов до вас. Якщо невчасно, то піду. Я тут… тобі тістечка приніс. І вось, літачок. Він у мене старовинний, ще дід подарував. Мама казала, що ти любиш техніку. І ще зайчика іграшкового. Дивись який, пухнастий, смішний, як справжній, — промовив дядько Михайло.
Голос у нього був м’який, тихий. Потоптався біля порога. Іванко стояв і мовчав. Знову боявся.
— Нічого, Оленко. Я піду. Хлопчик хоче з тобою побути, — і дядько Михайло, поклавши пакети, незграбно прямував до дверей.
Він і переступав, як ведмежа. Іванко мимоволі усміхнувся. І кинувся до нього.
— Не йдіть, дядьку!
Дядько Михайло підняв його на руки. Від нього пахло одеколоном, булочками і домівкою.
— Який ти гарний хлопчик! Ой, який хорошенький! Виростеш, всі дівчата будуть твої! Оленко, дивись який хлопчик! Таких я не бачив! — з захопленням сказав дядько Михайло.
Відтоді він став приходити до них у гості. Міг сісти в костюмі на підлогу й грати з Іванком. Часто читав йому і приносив книжки. Коли мама втомлювалася, сам готував. Він багато що вмів. І супи варив, і котлети смажив, і пироги в нього виходили чудові. Батько Іванка ніколи не стояв біля плити. Навіть чай собі не налив би сам. Казав, що не чоловіча це справа.
— А чому ви готуєте, дядьку Михайлу? — несміливо запитав Іванко.
— Люблю це діло, Іванку. Я з великої родини, найстарший. Мама з татом завжди були зайняті, треба було годувати решту. Та й взагалі, це ж так цікаво! З любов’ю зробити, своїх нагодувати. Мама твоя втомлюється на роботі, хай відпочине, — відповідав дядько Михайло.
— Але ж ви теж втомилися. Ви ж працювали, — знизав плечима Іванко.
— Та я міцний, що мені станеться. Влітку поїдемо на мою дачу, там гарно. Жабка в криниці живе. Покажу тобі. Риби половимо. Квітів мамі зберемо, ромашок! — дядько Михайло приІ тепер, коли вітер обвіває його обличчя, а в руках тримає запалений ліхтарик, Іванко усміхається, бо знає, що його батько завжди поруч.
