СТРИЙКО МИША
Миша був смішний. Нескладний, як ведмежа. Низький, пухнастий, кучерявий. Очі маленькі, блакитні, наче цукерки монпасьє. Окуляри. І якийсь дитячий вираз обличчя — радісний, наївний.
Олесь боявся чоловіків. здригався від чоловічих голосів, сміху. Якщо йому на вулиці простягали руку, як дорослому, у його шість років, миттєво ховався за маму.
— Марічко! Та в тебе захисник якийсь боягузливий! — сміялися дорослі.
Олесь не був боягузом. Він захистив від трьох підлітків сусідку Даринку, коли в неї на вулиці відібрали м’яча. Просто прикрив її собою і рішуче сказав:
— Не чіпайте! Вона дівчинка. Матимете справу зі мною!
І хлопці пішли.
— Ну ти й хоробрий молодець! — лише й відповіли.
Даринка взяла його за руку після цього: «Давай дружити!»
А коли котик заліз на дерево, Олесь один за ним поповз. Добре, мама з вікна побачила, вибігла. Покликала сусідів. Ті зняли і хлопчика, і кошеня. Кішку вони з мамою забрали додому, назвали Марусенькою.
У садочку Олесь був найсміливіший, найрозумніший. Його ставили за приклад. Але чоловіків боявся все одно.
Це почалося у два роки. Коли так страшно кричав і замахнувся на маму батько. Такий великий і гарний. Чорнявий, чорноокий, сильний. Ішов вулицею — на нього оберталися. Тарас був ідеалом. Зовнішності, але не душі. Олесь не пам’ятав, щоб хоч раз тато взяв його на руки, пригорнув, пожалів, обійняв.
— Годі ревіти! Ти не дівчинка. Хлопці не плачуть! Не чіпляйся, як банька. Спатимеш сам у темряві, ніяких казок. Іграшку геть з ліжка, ти не дівчинка, м’які іграшки тобі не потрібні! Зламав кораблик? Більше не куплю, недолугий. Іди звідси. Іди погуляй. Не заважай. Мовчи, — такі слова Олесь чув від самого рідного чоловіка.
Пізніше він дізнався, що був небажаною дитиною. І батько не хотів одружуватися на мамі, та родичі наполігли.
— Він тебе любить, Олесю. Може, зрозуміє з часом. Просто він такий, — гладила хлопчика по голові мама.
Час минав. Відношення не змінювалося.
— Треба було чекати, поки сам захоче дитину! Пропонував тобі, благодійнице. Ось і народилося незрозуміло що, боягуз цей забитий, — кричав тато.
Йому не подобалося нічого в Олесі. І хлопчик звик. Батько часто був у від’їздах. А потім і зовсім пішов. Сказав, що допомагатиме грішми. Але бачити дитину не хоче. Не таку хотів. Може, колись.
Мати Олеся була гарненька. З довгим медовим волоссям, великоока. Олесю вона здавалася русалІ вже ніколи не згасував той фонарик, бо світло любові дяді Міши вічно гріло його серце.
