— Та ну що це таке?! — не стримуючи роздратування, вигукнула Оксана, стоячи посеред вітальні.
Голос її тремтів від обурення. Вона озирнула кімнату, наче шукала відповідь серед меблів чи стін.
— Знову?! Третій раз за місяць! Доки це триватиме?!
На дивані, розслабившись на подушках, сидів Андрій. В одній руці — телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно підвів до дружини погляд, але очі залишилися байдужими, як завжди, коли йшлося про його матір.
— Що “знову”? — прищурився. — Не починай одразу скандал. Я тільки прийшов додому, хочу відпочити.
— Скандал? — Оксана зробила крок вперед, голос став вищим. — Ти це називаєш скандалом? П’ять тисяч гривень! Просто так! Без пояснень, без питань! Навіть не уточнив, нащо вони їй! Просто переказав!
Андрій поклав телефон поруч, ледве чутно зітхнув. На обличчі — більше втома, ніж здивування.
— Ну й що? Це моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?
Оксана підійшла ближче, щоки палали.
— Проблема в тому, що ми збираємо на дачу! Домовлялися ж! Кожну копійку — на наш спільний проект! А ти кожного місяця висипаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, тепер ось ці “непередбачені витрати”! Може, їй новий смартфон подаруєш?
Андрій знову зітхнув, потираючи перенісся.
— Вона вже літня, Оксанко. Їй важко самостійно впоратися. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.
— Літня? Їй усього шістдесят п’ять! Вона бігає швидше за тебе! Театр, заміський клуб, екскурсії! А ми? Маємо відмовлятися від своїх планів через її хотіння?
— Оксано! — голос Андрія вперше пролунав із нотою невдоволення. — Не говорі так про мою матір. Вона нас виховала.
— Вона виховала тебе, Андрію, а не мене. Так, я їй вдячна. Але це не значить, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!
І справді знав. Після закриття рекламного агентства, де Оксана працювала креативним директором, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але дохід коливався. Їхній бюджет був крихким, як скло. Кожна зайва витрата — як удар по ньому.
Вони мріяли про дачу. Мрія вже три роки жила всередині — будиночок за містом, тераса з повитими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля багаття. Але щоразу, коли сума наближалася до заповітної, траплялося щось: ремонт у тещі, лікування зубів, нові шпалери, техніка… І знову вони відкатувалися назад.
— Я просто втомилась, — тихо сказала Оксана, підійшовши до вікна. — Втомилася бути другою після когось. Відчувати, що ми живемо, економлячи на собі, а твоя мати — на своєму комфорті.
Андрій підійшов ззаду, але не обійняв.
— Вона хворіє, Оксанко. Їй потрібна допомога.
— Від чого? Від бажання все купити і побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що йдуть ці гроші? Вона літає на моря, купує речі, ходить по ресторанах, а ми за десять років ні разу не були у відпустці!
— Годі, — різко сказав Андрій, і знову голос став байдужим. — Не хочу це обговорювати.
— Звичайно, не хочеш! — Оксана різко повернулася до нього. — Ти ніколи не хочеш говорити, коли справа стосується твоєї матері. Для тебе вона свята, а я — лиходійка, що бажає їй зла. Але я не хочу зла! Я хочу справедливості! І хочу нашу дачу!
Андрій замовк. Плечі напружилися, погляд опустився в підлогу. Оксана знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Просто помовчить, як завжди. За кілька годин вийде, наче нічого не сталося.
— Гаразд… — глухо сказав він. — Я піду спати.
І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.
Оксана залишилася біля вікна, дивлячись на темне небо. Зорі миготіли холодно й байдуже. Вона знала: поки Андрій сам не ухвалить рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, щоб стати чоловіком. І занадто любив свою матір, щоб почути дружину.
***
Ранок приніс із собою не лише каву й пробіжку, а й важку втому. Оксана вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе прочистити голову. Іноді вона бігала, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні було друге.
Коли вона повернулася, Андрій уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи м’якшим, але не до кінця.
— Послухай, Оксанко, — почав він, поправляючи краватку, — я поговорю з мамою. Обіцяю.
Оксана зупинилася, вдивляючись у нього.
— Про що саме? Щоб вона менше витрачала наші гроші? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє виправдовуватися краще за будь-якого політика.
— Спробую, — він все ще уникав її погляду. — Може, цього разу справді щось важливеІ коли через місяць вони нарешті поїхали на дачу самі, без Галини Семенівни, Оксана вперше за довгий час відчула, що їхня мрія — це не просто стіни та дерева, а щось більше, що варте кожної суперечки.
