Олена Михайлівна прокинулась о пів на сьому, як завжди. За вікном ще темно, але внутрішній годинник працював безвідмовно вже сорок років. Підвелась, накинула халат і поплелась на кухню ставити чайник.
На холодильнику біліла записочка, прикріплена магнітиком у вигляді сонечка. Дивно, вчора ввечері її не було.
Олена Михайлівна зняла листок і ввімкнула світло. Почерк незнайомий, нерівний, ніби писала людина незвичною рукою.
_”Олено Михайлівно! Пробачте за клопіт. Я ваша сусідка з квартири навпроти. Звуть мене Надія. Дуже незручно, але більше звернутися ні до кого. Чи можна попросити у вас трохи цукру? Обов’язково поверну. Квартира 47. Дякую велике. Надія Василівна Коваленко.”_
Олена Михайлівна насупилась. Сусідка з сорок сьомої? Та там же живе сім’я з дітьми, Шевченки. Вона ж точно знала всіх мешканців під’їзду напам’ять, адже була старою будинку вже десять років.
Чайник засвистів. Вона відклала записку і взялася готувати сніданок. На серці було неспокійно. Як ця Надія потрапила до квартири? І чому вона не чула, що Шевченки виїхали?
Після сніданку Олена Михайлівна вдяглася і вийшла у під’їзд. Постояла біля дверей сорок сьомої квартири, прислухаючись. Тиша. Жодних дитячих голосів, жодного шуму. Тільки тихе дзижчання телевізора.
Вона нерішуче натиснула дзвінок.
— Хто там? — почувся сипучий жіночий голос.
— Олена Михайлівна із сорок восьмої. Ви записку залишали про цукор?
Замок клацнув, двері відчинилися на ланцюжку. У щілині показався шматочок зморшкуватого обличчя й один насторожений око.
— Це ви Олена Михайлівна? — недовірливо запитала незнайомка.
— Я. А ви Надія Василівна?
— Так, так. Проходьте, будь ласка.
Ланцюжок відімкнувся, двері розчинилися. Олена Михайлівна увійшла в квартиру й здивувалася. Обстановка була зовсім інша. Жодних дитячих іграшок, яскравих шпалер і сімейних фотографій. Все скромно, чисто, але дуже старомодно.
— Сідайте, будь ласка, — жінка показала на диван. — Чаю хочете?
— Дякую, не відмовлюся.
Олена Михайлівна розглядала господарку. Надія Василівна виглядала років на сімдесят, може, трохи більше. Сіде волосся акуратно зачесане, на обличчі глибокі зморшки, але очі живі, уважні.
— Пробачте за клопіт, — почала Надія Василівна, метушачись із чайником. — Цукор скінчився, а в магазин іти страшно. Ноги зовсім неслухняні.
— Нічого страшного. Але скажіть, де ж Шевченки? Вони що, виїхали?
Надія Василівна завмерла з чашкою в руках.
— Шевченки? Не знаю жодних Шевченків. Я тут давно живу.
— Як давно?
— Та вже років п’ятнадцять, мабуть. А то й більше.
Олена Михайлівна відчула легке запаморочення. П’ятнадцять років? Неможливо. Вона ж бачила Шевченків буквально минулого тижня. Мати везела у візочку молодшу доньку, а старший син бігав поруч.
— Надія Василівна, а як ви записку на мій холодильник прикріпили? Я ж двері на замок зачиняю.
Літня жінка здивовано кліпнула.
— Записку? Яку записку?
— Ну ту, що ви вранці залишили. Про цукор.
— Я жодної записки не залишала. Що ви таке кажете?
Олена Михайлівна дістала з кишені той злощасний листок і показала сусідці.
— Ось ця записка. Тут же ваше ім’я написано.
Надія Василівна взяла папірець, довго розглядала його, водячи пальцем по рядках.
— Не знаю, — нарешті сказала вона. — Не моя. Я такого не писала.
— Але ж тут написано — Надія Василівна Коваленко.
— Так, Коваленко — це моє прізвище. Але записку я не писала. Може, хтось пожартував?
Олена Михайлівна відчувала, що плутається у цій історії. Сусідка здавалася щирою, але хто тоді міг написати записку? І як її прикріпили до холодильника?
— Знаєте що, — сказала вона, підводячись, — я принесу вам цукру. А записку залиште собі, може, щось згадаєте.
— Дякую велике. Ви дуже добра.
Олена Михайлівна повернулася до себе в квартиру з ще більшою кількістю питань. Насипала цукру в баночку і понесла сусідці.
— Надія Василівна, а можна я вас дещо запитаю?
— Звичайно, питайте.
— Ви пам’ятаєте сім’ю Шевченків? Чоловік, дружина, двоє дітей. Вони жили в цій квартирі.
Літня жінка замислено похитала головою.
— Ні, не пам’ятаю. Хоча… Зачекайте. Здається, раніше тут хтось жив. Але я погано пам’ятаю. Голова вже не та.
— А ви з кимось із сусідів спілкуєтеся?
— Та майже ні з ким. Усі молоді, працюють, коли їм із старою балакати. Тільки дядько Петро з першого поверху іноді заходить, продукти приносить.
Олена Михайлівна знала дядька Петра. Петро Семенович жив у під’їзді з самого початку, він міг би все пояснити.
— Дякую за цукор, — сказала Надія Василівна. — Я обов’язково поверну.
— Та не треба повертаОлена Михайлівна повернулася додому й побачила на холодильнику нову записку, де хтось невідомий просив її не шукати більше Надію Василівну, бо вона померла двадцять років тому.
