— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Приїдемо, мамо, як тільки Настя здасть іспити, — відповіла Віра, ховаючи втому в голосі. — Тарас теж хоче. Раніше їздив до своїх, а зі смертю батьків — ні кроку!
— Як так? — здивувалася мати. — Адже у нього є брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо прошепотіла Віра. — На могили їздимо, але на день, до рідні не заходимо. Та й рідня не дуже його шанує.
— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурювалася мати. — Ну який же це чоловік? Здоровий чоловік, а ти його пестиш. Бережи себе! Він тобі хіба що сміття виносить…
— Мам, годі вже. Я нічого не тягну. Ми любимо одне одного, і гроші він заробляє.
— Та не про гроші йдеться! По господарству жодної допомоги!
— А що там робити? Квартира малесенька. Прийшов, на диван ліг. Справа ні до чого.
— А іншу коли купите? Дві кімнатки — і все!
— Не знаю, — сумно зітхнула Віра. — Хотіли, копили, а тепер вагаємось…
Настя після школи збиралася в коледж, а через рік — випускний. Віру нудило від міста. Скільки б там не жила — все чуже. Вийдеш на вулицю — самі бабусі на лавах, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж любительки пліток є, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Настя іспити здасть. Тарас теж поїде. Раніше кожне літо до своїх їздив, а тепер навіть чути не хоче.
— Ну як же так? Адже родичі, могили…
— Не нагадуй йому, мамо. Він їздить, але швидко, без зустрічей. Усі посварилися.
Тарас був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Тернополем, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто додавав свої. Коли їх не стало, брати миттєво розграбували все цінне. Інструменти забрали, сказавши: «Тобі в місті вони не потрібні». З хати зникли речі, які Тарас хотів взяти на згадку. Навіть старий сервант спустішав.
Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок та ножів — десятки предметів у потемнілій скриньці. Ніхто на них не подивився. Тарас привіз їх додому. Віра не запитала нічого — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж треба ділити, — спитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Тарас приїхав, сперечатися не став, але потім ледь не дійшло до бійки. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Тарас радівав, як мала дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не користувалися…
У селі у тещі було тихо і затишно. Тарас пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командували, а самі нічого не робили.
— Віро, а якщо паркан поставимо? Теща не проти? У нас гроші є, не будемо в неї позичати, — спитав Тарас перед сном.
— Запитаю про паркан.
— І з літньою кухнею роботи багато. І ще дещо…
— І на дивані лежати не будеш? — усміхнулася Віра.
— Це не місто. Свій двір — зовсім інша справа.
Теща зраділа, що зять узявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, думала, старого вистачить. А коли він почав лагодити літню кухню, здавалося, молодшала на очах.
— Нащо вам хату купувати? Ось же готова, недалеко від міста. Мені вже недовго…
— Мам, у нас Настя. Потрібно працювати.
— Настя вже доросла, серйозна. Весь час з книгами. Її й саму не страшно залишити. Місто поруч, можна щодня їздити. Робота знайдеться. Новий фермер добре платить, техніки в нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це важливе рішення.
— Хата у мене велика, заважати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, у мене нікого нема. Племінниця тільки за грішми забігає.
— За грішми?
— Грядку прополола, звісно, не безкоштовно. Я не просила, але заплатила. У хату не пускаю, а їй би дуже хотілося. Ти ж її знаєш — що погано лежить, те й зникне. Вона пропонувала оформити догляд за мною, щоб їй платили. Та я ще не зовсім безпомічна. Шкода, що Тарас рідко бував. Забираю всі слова про нього назад. Не поспішайте, подумайте про переїзд.
— Тітко, звідки в тебе паркан? Ти ж скаржилася, що пенсії не вистачає! Шкодуєш грошей за допомогу? — почувся голос племінниці Марічки.
— Ось і вона, легка на згадку… — зітхнула мати.
— Я сама поговорю, — різко сказала Віра. — Привіт, сестро. Чого ревеш?
— Та от…
— От! Ми тепер тут живемо. Допомога не потрібна.
— Зрозуміла, більше не прийду, — буркнула Марічка і пішла.
Через рік Тарас із нетерпінням чекавРодина переїхала в село, і тепер мельхіоровий набір у серванті світився, як зірка, нагадуючи, що минуле не зникло — воно стало частиною їхньої нової історії.
