Сімейні таємниці та новий дім
— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Обов’язково, мамо, приїдемо, — відповіла Віра, приховуючи втому в голосі. — Ліза здасть іспити, і всі разом рушимо. Олег теж хоче. Раніше їздив до своїх у село, а як їх не стало — ані кроку!
— Як так? — здивувалася мати. — Адже у нього ж там брати, сестри…
— Він не любить про це розмовляти, — тихо промовила Віра. — На могили до батьків їздимо, але лише на день, до рідні не заходимо. Олег допомагав своїм, а після їх смерті застиг від того, що почалося…
— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурилася мати. — Що за чоловік? Здоровий мужик, а ти його жалієш. Себе треба берегти! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мамо, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо одне одного, і гроші він заробляє.
— Не про гроші йдеться! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Хата в нас маленька. Прийшов, на ліжко ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнаті — і все!
— Не знаю, — із журбою відповіла Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер міркуємо…
Ліза після школи збиралася вступати до коледжу, а через рік — випускний. Віра сумувала за селом. Місто здавалося чужим, скільки б там не жили. Вийдеш на вулицю — самі бабусі на лавках, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж є пліткарки, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Ліза іспити здасть. Олег теж поїде. Раніше що літо до своїх їздив, але після смерті батьків перестав. Навіть слухати про них не хоче.
— Як так? Адже у нього ж рідня, могили…
— Не нагадуй йому про це, мамо. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей із родичами. Вони всі посварилися.
Олег був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Полтавою, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто додавав свої. Коли їх не стало, брати зараз же розібрали все цінне. Інструменти забрали, мовляв: «Тобі в місті вони не потрібні». Із хати зникли речі, які Олег хотів взяти на пам’ять. Навіть старий сервант спорожнів.
Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок та ножів — десятки предметів у потьмянілій скриньці. Ніхто на них не позаздрив. Олег привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж треба було ділити, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Олег приїхав, сперечатися не став, але після цього там мало не до бійки дійшло. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Олег був щасливий, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не вживали…
У селі у тещі було тихо й затишно. Олег пройшовся подвір’ям, приміряв, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які лише командували, а самі нічого не робили.
— Віро, а якщо паркан поставимо? Теща не проти? У нас гроші є, не будемо в неї брати, — запитав Олег перед сном.
— Запитаю про паркан.
— Там із літньою кухнею багато роботи. І ще дещо…
— І на ліжку лежати не будеш? — усміхнулася Віра.
— Це не місто. Своя хата — зовсім інша справа.
Теща зраділа, що зять узявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, гадала, що старого вистачить. А коли він почав ремонтувати літню кухню, розквітла від щастя.
— Нащо вам хату купувати? Ось же готова, недалеко від міста. Мені недовго лишилося, я слабка…
— Мамо, у нас Ліза. Працювати треба.
— Ліза велика, серйозна. Весь час із книжками. Її й одну не страшно залишити. Місто поруч, їздити можна щодня. Робота знайдеться. Новий фермер добре платить, техніки в нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це великий крок.
— Хата в мене простора, заважати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, у мене нікого. Племінниця тільки за грішми забігає.
— За грішми?
— Грядку прополола, звісно ж, не безкоштовно. Я не просила, але заплатила. У хату не пускаю, а вона б рада. Ти ж її знаєш — що погано лежить, те й пропаде. Вона запропонувала оформити догляд за мною, щоб їй платили. Але я не зовсім безпомічна, і вік не той. Ти ж приїжджаєш. Шкода, Олег рідко бував. Беру всі слова про нього назад. Не поспішаю вас, міркуйте про переїзд.
— Тітко, звідки в тебе паркан? Ти ж скиглила, що пенсії не вистачає! Шкода мені грошей за допомогу? — почувся голос племінниці Катрі.
— Ось і вона, легка на згадку… — зітхнула мати.
— Я сама поговорю, — різко сказала ВіКатя буркнула щось під ніс і швидко пішла, мовчки обіцяючи собі більше не втручатися у їхнє життя.
