ПРО ДЕРУНИ
Чи не знаю, як там інші одні жінки, але до мене завжди лізуть якісь диваки. Ось учора вночі лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася дерунами, страждаю, як умію.
Раптом із-за шафи почула тихе скавуління. Голосок тоненький, жалібний.
— Воші, чи що? — подумала. — У Львові писали, що їх повно. Невже й до Чернігова дісталися? Втомилися, мабуть.
Десять хвилин «воші» скавулили, потім зашкрябали чимось по підлозі.
— Зараз встану й дам по потилиці, — збрехала я.
Та де там встати після миски дерунів! Якщо ще й уночі схочеться до туалету, доведеться котитися.
— Не треба по потилиці, — ввічливо попросили «воші».
— Ого, говіркі, — подумала я крізь деруни. — Отже, не воші. Значить, сусід з’їхав з глузду. Хоча з ким зараз не буває? Гаразд, я ще тримаюся. Мені й з’їхати ні з чого, а от інші люди мучаться.
Потім «воші» перестали шкрябати, і в півтемряві до мене почав підкрадатись щось волохате й довге. Зір у мене не дуже, тож я мружила очі, намагаючись зрозуміти три речі. Чи не були деруни ідеальним снодійним, і я вже давно сплю?
Це три вуха чи три роги? Звідки у нас у під’їзді такий високий невідомий сусід? Я всіх високих одразу записую у блокнот, у мене колекція.
— Василь Геннадійович? — спробувала впізнати я незнайомця.
— Холодно, — відповіла вежа й одразу ж вдарилася лобом у люстру. — Ойойой!
— То хто ж?
— Дід Пихто, — захихикав довге й простягнув до мене довгі-предидовгі чорні лапи. «Ууууу!»
— Я на Гуляйполе теж нігті чорним малювала. У вас гель-лак, чи свої?
— Свої, — образився довге.
— Незручно, мабуть, з такими пазурами в носі ковбаситись.
— Я не зрозумів! Тобі не страшно?
Тут він наблизив до мене свою страшну пику, і виявилося, що в нього три вуха. Два з боків, а одне — дуже дивне, на скроні. Більше схоже на велику шишку.
— Мені на той тиждень книгу здавати, а я лише три сторінки написала. Ще й іпотека, і розлуМи сиділи мовчки, жуючи деруни, і раптом він зітхнув: “Добре, що хоч у тебе затишно, а то в мене вже й казанку вкрали”.
