ПРО КОТЛЕТИ
Не знаю, як інші самотні жінки, а до мене лізуть найрізноманітніші диваки. Вчора пізно ввечері, наприклад, лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася котлет, страждаю, як умію.
Чую — з-за шафи хтось почав ниюче вити. Голосок тоненький, жалюгідний.
— Клопи, чи що? — думаю. — У Львові писали, що справжня епідемія цих клопів. Невже й до Чернігова добралися? Втомилися, мабуть.
Через десять хвилин «клопи» перестали вити й почали шкребсти чимось по підлозі.
— Зараз встану й лясну чимось. — збрехала я.
Після тарілки котлет мені й встати важко. Не дай Бог ще й до туалету вночі схочеться — доведеться котитися.
— Не треба бити, — ввічливо попросили «клопи».
— Говорять, — подумала я крізь сонливість. — Значить, не клопи. Значить, це сусід з’їхав з глузду. Хоча з іншого боку — хто зараз не з’їхав? Ну окрім мене. Мені й з’їжджати нема з чого, а інші люди страждають.
Раптом «клопи» припинили шкребсти, і в півтемряві до мене почав підкрадатися щось довге й кудлате. Зір у мене не дуже, тож я всіляко мружила очі, намагаючись зрозуміти три речі: чи не котлети виявилися ідеальним снодійним, і я вже давно сплю?
Це три вуха чи три роги? І звідки в нашому під’їзді такий високий невідомий сусід? Усіх високих я завжди записую у блокнот — у мене колекція.
— Василь Геннадійович? — спробувала впізнати я незнайомця.
— Холодно, — відповіла вежа й одразу ж вдарилася лобом у люстру. — Ойойой!!!
— То хто?
— Дід Пихто, — захихикав довгастий, простягнув до мене довгі-предидовгі чорні лапи й сказав: «Ууууу!»
— Я на Говорилу теж нігті чорним малювала. Це у вас гель-лак чи свої?
— Свої, — образився довгастий.
— Незручно, мабуть, з такими пазурями в носі ковбаситись.
— Я не зрозумів! Тобі не страшно, чи як?
Тут він наблизив до мене свою страшну пику, і виявилося, що в нього три вуха. Два з боків, а одне — дуже дивне, на скроні. Схоже на величезну шишку.
— Мені книжку на цьому тижні здавати, а я лише три сторінки написала. Ще й іпотека, і розлучення. Я доросла жінка, вибач. Мені вже ніякі страшні морди не страшні.
— Наші кажуть, що ти й у п’ять років не верещала. Одного горщиком вдарила — у нього й досі голова в інший бік дивиться.
— То навіщов прийшов?
— У тебе затишно.
— Це через котлети. Будеш?
— Буду.
— Тоді сам біжи, мені не встати.
Страшнопикий гість метнувся чорною тінню на кухню, повернувся з чаєм (навіть у мою улюблену чашку налив!), котлетами й бутербродами. А в зубах яблуко затиснув. Прямо як я, тільки волосся густіше.
— Угощайся? — простягнув він мені тарілку.
— Га?
— Питаю, чи будеш?
— Із задоволенням, але вже більше не лізе.
— А на вигляд така містка жінка, наче удав у окулярах!
— Дякую за комплімент. Лягай поруч.
Я підсунулася, і ми трохи полежали поряд. Було добре. Ніч, чавкання, запах котлет. Ще щоб заспокоїти душу й тіло?
— Може, до сусідки на третій поверх спустишся? Вона старенька, їй багато не треба.
— Я вчора в неї був. Вона в мене табуреткою запустила.
— Ось звідки шишка!
— Ага.
І ми ще півгодини полежали поруч, кожен зітхаючи про своє.
Попрошуся, мабуть, до них. Здорово, мабуть, так мотатися по чужих квартирах і жувати дарові котлети. Тільки на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад…
Таке життя — хтось із страху кидається табуретками, а хтось дізнається, що навіть найдивніші істоти люблять гарні котлети й добру компанію.
