Ой, слухай, ось історія…
Не знаю, як інші самотні жінки, але до мене всяка нечисть частіше чіпляється. Ось учора вночі лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася вареників, страждаю, як умію.
Раптом чую – за шафою хтось почав ніяково вити. Голосок тоненький, жалібний.
«Воши, чи що? – думаю. – У Києві ж писали, що вошей повно. Невже й до Івано-Франківська дійшло? Змучилися, мабуть».
За хвилин десять «воші» перестали вити й почали шкрябати щось об підлогу.
«Зараз встану – й лоб розіб’ю», – брешу я собі.
Після тарілки вареників мені ніяк не встати. Не дай Біг захотіти вночі в туалет – доведеться котитися.
«Не треба по лобі», – ввічливо попросили «воші».
«Ого, говорячі», – подумала я крізь вареники. – Отже, не воші. Значить, сусід з’їхав з глузду. Але з іншого боку – хто зараз не з’їхав? Ну окрім мене. Мені й з’їхати немає з чого, а ось люди страждають».
Потім «воші» перестали шкрябати, і в напівтемряві до мене почав підкрадатися щось волохате й довге. Зір у мене не дуже, тож я мружила очі й намагалася зрозуміти три речі: може, вареники виявилися ідеальним снодійним, й я вже давно сплю? Це три вуха чи три роги? І звідки в нашому під’їзді такий високий невстановлений сусід? Усіх високих я відразу записую у блокнот – у мене колекція.
«Василь Геннадійович?» – спробувала впізнати я незнайомця.
«Холодно», – відповіла вежа й одразу вдарилася лобом у люстру. «Ойойой!»
«А хто ж тоді?»
«Дід Ніхто», – захихикав довгач, простягнув до мене довженні-передовжені чорні лапи й сказав: «Ууууу!»
«Я на Гулянполі теж чорні нігті малювала. У вас гель-лак, чи свої?»
«Свої», – образився довгач.
«Незручно, мабуть, з такими пазурями в носі копатися».
«Я не розумію! Тобі взагалі не страшно?»
Тут він приблизив свою страшну морду майже впритул до мене, і виявилося, що в нього три вуха. Два з боків, а одне – дуже дивне, на скроні. Більше схоже на величезну шишку.
«Мені наступного тижня книгу здавати, а я лише три сторінки написала. Ще й іпотека, і розлучення. Я доросла жінка, вибач. Ти мене своїм птозом лякай, брилями».
«Наші кажуть, що ти й у п’ять років не верещала. Один раз глеком по голові вдарила – у нього до сих пір голова в інший бік дивиться».
«Тоді навіщо прийшов?»
«Затишно в тебе».
«Це через вареники. Хочеш?»
«Хочу».
«Тоді сам іди, я не встану».
Страшномордий гість метнувся чорною тінню на кухню й повернувся з чаєм (як раз у мою улюблену чашку налив!), варениками й бутербродами. А в зубах – яблуко затиснув. Прямо як я, тільки волосся густіше.
«Угощайся?» – простягнув він мені тарілку.
«Що?»
«Питаю – хочеш? Бери, я багато взяв».
«З радістю, але вже не влізе».
«А на вигляд така містка жінка, як удав у окулярах».
«Дякую за комплімент. Лягай поруч».
Я посунулася, і ми трохи полежали разом. Було добре. Ніч, чавкання, запах вареників. Ще ще потрібно для заспокоєння душі й тіла?
«Може, до сусідки на третій поверх спустишся? Вона старенька, їй багато не треба».
«Я вчора в неї був. Вона в мене табуреткою кинула».
«О, то звідки шишка».
«Ага».
І ми ще півгодини полежали поруч, зітхаючи кожен про своє.
Може, попрошуся до них. Круто ж, мабуть, так шастати по чужих квартирах і жувати дарові вареники. Тільки на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад…
