У маленькому містечку Зеленодольськ, де вечори насичені ароматом каштанів, а старі будинки зберігають таємниці минулого, Марія Степанівна сиділа в затишній вітальні, захоплена улюбленим турецьким серіалом. Раптом тишу порушив скрип дверей, і серце жінки зникло від несподіванки.
— Бабусю, я до тебе з проханням, — на порозі стояв її онук Данило, високий, з тривожним поглядом. — Ти ж казала, що у тебе на горищі стоїть старий валіз?
Марія Степанівна, відірвавшись від екрана, повільно підвелася з крісла, відчуваючи, як тривога стискає груди.
— Який ще валіз, Даню? — здивовано перепитала вона, поправляючи хустку.
— Ну той, бабусю, з речами, що ти на поминки відклала, — відповів онук, нервово проводячи рукою по волоссю.
— Так, є… А що трапилося? — голос жінки затремтів, передчуття біди охопило її.
— Та з валізом усе гаразд, нехай стоїть, — поспішив заспокоїти Данило. — А ось із твоїми заощадженнями… біда.
— Яка біда?! — скрикнула бабуся, її очі розширилися від жаху.
Вона не розуміла, до чого він везе.
— Вони ж здешевлюються, бабусю! — випалив Данило. — Ціни ж ростут! А ти ж пам’ятаєш, як мріяла поїхати до рідні? Пам’ятаєш?
— Так, пам’ятаю… — тихо відповіла Марія Степанівна, досі не розуміючи, до чого він клонить.
— А машина в мене стара, бабусю, на ній ми не доїдемо, розсиплеться. Кредит мені більше не дають, кажуть, годі. Історія у мене, сам знаєш, не найкраща…
— Знаю, знаю, що кредити брав, але ж віддав? То що ж ти тепер хочеш, Даню? — бабуся не вловлювала суть.
— Ти ж відкладала на поминки? Сама казала, таку суму назвала, ніби не на поминки, а на весілля! Ну що, хочеш, щоб усі об’їлися, напилися й у пляс пішли? Це ж поминки, бабусю, нащо стільки?
— Думаєш, я тебе по-людськи не проведу? — продовжував Данило. — І проведу, і пам’ятник поставлю. Але я хочу, щоб ти ще пожила добре. Тобі ж пальто нове треба, чоботи, якщо до рідних поїдемо, да й взагалі все потрібно. А мені на машину треба докинути. Стару продам, куплю новішу. Вона вже ледве їздить. Можеш не сумніватися — головне, щоб возила. А ще на море тебе відвеземо, ми з Олесею вже плануємо, тебе візьмемо. Олеся в мене — золото, на ній одружуся, тільки грошей поки не вистачає…
Марія Степанівна слухала, не перебиваючи. Данило справді хороший хлопець, тільки непостійний. То на музику кидав гроші, то на авто. А тепер — на весілля. Старою машиною він підробляв, возив людей. Та ось — зламалася.
— Та хто ж твою розбиту машину купить, Даню? — сумнівалася бабуся.
— Та бабусю, знайдуться ті, хто на запчастини розбере, або самі полагодить. А мені її ремонтувати нема сенсу — вигідніше продати й докинути. То що, даси мені свої «похоронні»?
Марія Степанівна замислилася. Данила вона виростила з трьох років. Її донька, Галина, коли вдруге заміж вискочила, одразу до матері привезла:
— Мам, нехай Даня поки в тебе поживе. Нам із Віталієм треба життя налагоджувати. Потім заберемо.
Та бабуся одразу зрозуміла — не заберуть. І не помилилася. Галина народила доньку, Соломію, і почалося: те складки на ніжках, те зубки, те мова. Доньку по лікарям возили, а про Данила забули. Соломія з іншою бабусею час проводила, а до Марії Степанівни заходила рідко, мов чужа.
Так і пішло. Данило лишився з бабусею — і вона його щиро любила. Галина трохи грошей давала, але чи вистачало? Хлопець ріс, хотів те саме, що й інші. Марія Степанівна на собі економила, аби онук не почувався гіршим.
Потім був складний вік: Данило працював, але грошей завжди не вистачало. Набрав кредитів, купив стару машину, дівчат возив. Та потім опам’ятався, закрив борги, став працювати наполегливо. А з появою Олесі — і зовсім змінився. Тепер хотіли одружитися й жити з бабусею.
Чи співжитимуть вони? Бабуся вдивлялася в обличчя Данила, шукаючи відповіді. А раптом обдурить? Та пенсія у неї хороша, вистачить. Головне — щоб не було образи. А щоб було заради чого жити. Данило тепер і продукти приносить, і за комуналку платить. А вона все вагається! Якщо він зрадить довір’я — значить, даремно вона жила…
— Гаразд, Даню, візьмеш мої «похоронні». Але пам’ятай — на твоїй совісті! — наважилася нарешті Марія Степанівна.
— Усе буде добре, бабусю! — обійняв її Данило.
Нова машина виявилася красою — вишнева, блискуча, немов лише з салону! Бабуся ходила навколо, милувалася.
— Подобається? — Данило радів, немов дитина. — Залазь, покатаємося!
Вони поїхали до торгового центру.
— Ну, бабусю, виходь! Купимо тобі обновки.
ВибВони купили нове пальто — не чорне, а блакитне, наче для молодої.