Містечко над морем
Вечір обіймав маленьке приморське містечко. Осінь поки що не нагадувала про себе, лише відпочивальників значно поменшало. Микола належав до тих, хто не любив пляжної метушні та спеку. Тож для подорожі до моря він обрав саме жовтень. Ще тепло, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Та й ще одна причина тягла його сюди.
Він ішов повільно, уважно вичитуючи назви вулиць на будинках. Сподівався, що приїде — і все відразу згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного дому зупинився, дістав із кишені папірець, перевірив адресу. Все вірно. Адреса та сама, але замість низького будиночка тепер стояв двоповерховий особняк з гострою дахівкою. Крізь ґрати паркану добре було видно доглянутий сад із деревами, обсипаними лімонами, хурмою та яблуками.
Микола скинув з плеча спортивну сумку, поклав біля ніг, дістав із кишені хустинку й витер запітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він бачив її зі спини. «Невже її мати ще жива?» — подумав він. Жінка тим часом підняла з землі таз і збиралася йти. Микола набрав повні легені повітря й гучно кликнув:
— Господине! Кімнату здаєте?
Жінка обернулася, подивилася на нього й підійшла до хвіртки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Вона була його ровесницею.
— Вам кімнару потрібно? — запитала вона, прижмуривши очі й вдивляючись у його обличчя.
— Так. Знайомі влітку тут відпочивали, порадили звернутися до вас, — збрехав він.
— Чому так пізно? Сезон уже майже скінчився.
— Мені якраз до вподоби. Спеку не терплю. — Микола посміхнувся. — То кімнату здасте?
— Та хоча б усі. Порожньо, — відповіла жінка, поставила таз на землю й відчинила хвіртку. — Заходьте, ідіть просто до хати, двері відчинені.
Микола підняв сумку й пройшов повз неї.
— Заходьте, — знову запросила вона, коли він нерішуче зупинився біля дверей.
Увійшов у просторий коридор, що водночас був і вітальнею. Чисто, світло, меблі гарні й затишні — нічого спільного з тим, що він пам’ятав.
— Ваша кімната нагорі, підемо, покажу, — промовила жінка.
Сходи ледве чутно скрипіли під його вагою. Раніше другого поверху не було. Чи справді він прийшов туди, куди треба?
— Двері праворуч, — підказала господиня. — Надовго приїхали? Хоча, яка різниця. Ванна за сусідніми дверима. Одна на три кімнати. Але зараз ви тут самі, тож вона у вашому розпорядженні.
Микола увійшов у невелику затишну кімнату. За вікном виднілось море, над яким палав малиновий захід сонця.
— Ніби в казці, — вирвалося в Миколи.
— Ваші знайомі попередили про оплату? Зараз не сезон, знижу ціну. За харчування окремо.
— Мені все підходить. — Микола обернувся до жінки й усміхнувся. — Як до вас звертатися?
— Звіть Марією. А вас як звати?
— М… Микола, — ледь завагавшись, відповів він.
«Марія. Невже це та сама Марія? Як вона змінилася. А чого я чекав? Що через сорок років вона лишиться тією ж молодою дівчиною? Час усе змінив. Схоже, вона мене не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.
— А ви раніше не приїжджали до нас? — спитала Марія, ніби почула його думки. — Ви так дивитеся, що я подумала…
— Не думаю, в цьому будинку я точно ніколи не був, — він знову оглянув кімнату.
— Вечерятимете? — запитала Марія.
— Якщо вам не важко, — Микола намагався вгадати в ній колишні риси.
— Зовсім ні. Через двадцять хвилин спускайтеся вниз. — І вона вийшла.
Микола важко сів на край ліжка. Воно виявилося в міру м’яким і не заскрипіло. Сорок років тому він жив внизу, у крихітній кімнатці. Другого поверху ще не існувало.
«Не впізнала. Та й не дивно — минуло сорок років. Вона, мабуть, і думати про мене забула. Поповнішала, постаріла. Якби зустрів на вулиці — ніколи б не впізнав. Ох, Маріє, скільки води втекло…»
***
Втрьох з друзями вони приїхали до невеличкого містечка над Чорним морем. З ними мало бути його Наталка. Але прямо перед поїздкою вони посварилися. Він випадково побачив її з іншим, дорослим чоловіком, влаштував сцену ревнощів, і Наталка сказала, що нікуди з ним не поїде. Микола важко переживав, хотів відмовитися від подорожі. Який відпочинок, коли кохана зрадила й світ розвалився?
Та друг умовив виїхати з міста, щоб заспокоїтися й загоїти душевну рану. Жили всі разом, в одній кімнаті з другом і його дівчиною Оленою. У сезон вільного житла мало. Миколі було незручно. Він гуляв допізна набережною, щоб друг із дівчиною побули наодинці. Та й удень на пляжі йшов далі від них.
Так він і зустрів Марію. Вона теж плавала подалі від натовпу. Ще й плавала чудово. Познайомилися,На другий день він купив квиток і поїхав до Марії, бо зрозумів, що справжнє щастя — не у спогадах, а у можливості ще раз його відчути.
