Сьогодні субота. Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, на подвір’я, де голуби ділили хлібну скоринку. А я дивився на кота. Сім років ми прожили разом, якщо не рахувати дружину Оксану та доньку Соломію. Але кіт Рижик був саме мій. Із першого дня, коли тримісячна грудочка шерсті вчепилася мені в светр і заснула в згині ліктя.
Оксана варила борщ, і по кухні плив запах лаврового листка. Соломії дванадцять, вона сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, таких було сто до цього і буде ще стільки ж. Але я помітив, що донька поглядає на матір якось вичікувально. І мати, помішуючи борщ, киває їй непомітно, ніби домовилися про щось заздалегідь.
— Тату, — почала Соломія тим голосом, яким просять новий телефон або дозвіл на ночівлю в подруги.
Я відсунув газету.
— Ну?
— Там у Марічки кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно трохи кульгає, передня лапка крива. Його хочуть… ну…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Я глянув на Оксану. Вона посилено мішала борщ, хоча мішати там уже було нічого.
— Ні, — сказав я. Не зло, не різко. Просто сказав.
— Але чому?
— Тому що в нас є Рижик. Йому сім років, він звик бути сам. Притягнете другого — почнуться бійки, мітки, вовни ще більше. Я проти.
Соломія глянула на матір. Оксана вимкнула газ під каструлею й сіла біля мене.
— Тарасику, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зрослася. Якщо не заберуть, Марічка відвезе в притулок, а звідти таких не беруть.
Я розумів. Але кивати не став.
— Я проти, — повторив я й підняв газету.
***
Минув тиждень. Соломія більше не просила, але за вечерею передавала мені хліб мовчки. А Оксана перестала питати, як минув день на роботі. Я відчував це, як відчувають протяг: ніби вікна зачинені, а тягне.
У п’ятницю Соломія прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла в свою кімнату. Оксана зайшла до доньки, хвилин за десять вийшла.
— Що? — спитав я.
— Марічка сказала, кошеня завтра вранці повезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Соломія бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, штук двісті котів, запах…
Оксана не тиснула. Вона просто розповіла й пішла мити посуд.
Я лишився сам у коридорі. З кімнати Соломії не доносилося жодного звуку, що було гірше за плач.
Уранці я встав раніше за всіх. Так рано я підіймався тільки на риболовлю, а сезон іще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Я натягнув куртку, взяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Марічки я знайшов у телефоні Соломії напередодні, поки донька спала. Записав на клаптику паперу, сунув у кишеню куртки.
Біля під’їзду Марічки я припаркувався й набрав номер.
— Алло? — голос заспаний, невдоволений.
— Це Тарас, батько Соломії. Кошеня ще у вас?
Пауза.
— Так… Так, іще. Об одинадцятій приїдуть із притулку.
— Не треба. Я заберу. Зараз піднімусь.
Я повісив трубку й посидів хвилину в машині.
Марічка відчинила в халаті, мовчки простягнула коробку з-під взуття. Усередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худе. Передня лапка стирчала трохи вбік, ніби зібрана нашвидкуруч. Очі жовті, перелякані.
— Воно тихе, — сказала Марічка. — Майже не нявчить. Їсть усе. До лотка привчене.
Я кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Я повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Я зазирнув: звірятко забилося в кут і дивилося на мене знизу вгору, не кліпаючи.
— Ну й що мені з тобою робити? — тихо сказав я.
Кошеня підняло криву лапку, ніби хотіло дістати мене за палець, але не дотягнулося. Я зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молока, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно нарізав.
Коли я повернувся в передпокій із блюдцем, Рижик уже сидів біля коробки. Дивився всередину. Хвіст не сіпався, спина не вигиналася.
Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, дійшло до блюдця й почало їсти. Рижик фиркнув і пішов на своє крісло. Жодної бійки, жодного шипіння.
Соломія знайшла кошеня першою. Я почув із спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і донька влетіла до нас із кошеням на руках.
— Мамо! Мамо, звідки?!
Оксана сіла на ліжку, спросоння мружачись. Подивилася на кошеня, потім на мене. Я лежав, закинувши руки за голову, і старанно роздивлявся стелю.
— Тату? — Соломія повернулася до мене. Голос тремтів. — Це ти?
— Кричати будете — поверну назад, — буркнув я, не відриваючи очей від стелі.
Соломія сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а по-іншому, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра.
Оксана нічого не сказала. Поклала долоню мені на руку й стиснула. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Кузько. Соломія хотіла Графом, але я сказав: який граф, воно з коробки, буде Кузько. І Кузько прижився, ніби завжди тут жив. Рижик перший тиждень обходив його стороною, на другий почав терпіти, а під кінець місяця вони спали на одному кріслі. Рижик рудий, важливий, а Кузько сірий, із лапкою, яка стирчала, уткнувшись йому в бік.
Я дивився на них вечорами й мовчав. Оксана якось спитала:
— Ти ж був проти. Що змінилося?
Я помовчав, почухав Кузька за вухом. Він замурчав і приплющив очі.
— Соломія плакала. А я через стіну все чув. І подумав: я ось лагоджу все довкола, а тут лагодити нічого, просто взяти й привезти. Простіше нікуди. А я впирався через що? Через вовну?
Оксана посміхнулася й нічого не додала.
За пів року Кузько виріс, лапка була кривою, але він носився по квартирі як навіжений, збиваючи капці й заскакуючи на шафу. Рижик тільки проводжав його поглядом.
А я іноді ловив себе на тому, що ввечері на дивані в мене на колінах лежить Рижик, на плечі спить Кузько, по телевізору йде футбол, і я не чую рахунку, тому що боюся поворухнутися.
І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
От і весь секрет: найважливіші рішення приймаються не головою, а серцем, навіть коли здається, що воно мовчить.
