Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, у двір, де голуби ділили хлібну скоринку. А Тарас дивився на кота. Сім років вони прожили разом, якщо не рахувати дружину Оксану та доньку Соломію. Та кіт Мурко був саме його. З першого дня, коли тримісячний клубок шерсті вчепився йому в светр і заснув у ліктьовому згині.
Оксана варила борщ, і по кухні плив запах лаврового листа. Соломія, їй дванадцять, сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, яких було сто до цього і буде ще стільки ж. Та Тарас помітив, що донька поглядає на матір якось очікувально. І мати, помішуючи борщ, киває їй непомітно, ніби домовились про щось заздалегідь.
– Тату, — почала Соломія тим голосом, яким просять новий телефон або дозвіл на ночівлю в подруги. Тарас відсунув газету. – Ну? – Там у Марії кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно трохи кульгає, передня лапка крива. Його хочуть… ну… Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Тарас подивився на Оксану. Та ретельно мішала борщ, хоча мішати там уже не було чого. – Ні, — сказав він. Не зло, не різко. Просто сказав.
– Але чому? – Тому що в нас є Мурко. Йому сім років, він звик бути сам. Притягнете другого, почнуться бійки, мітки, шерсті ще більше. Я проти. Соломія подивилася на матір. Оксана вимкнула вогонь під каструлею і сіла біля чоловіка. – Тарасику, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зросла. Якщо не заберуть, Марія відвезе в притулок, а звідти таких не беруть. Тарас розумів. Але кивати не став. – Я проти, — повторив він і підняв газету.
***
Минув тиждень. Соломія більше не просила, але за вечерею передавала йому хліб мовчки. А Оксана перестала питати, як день на роботі. Тарас відчував це, як відчувають протяг: наче вікна зачинені, а тягне.
У п’ятницю Соломія прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла у свою кімнату. Оксана зайшла до доньки, хвилин через десять вийшла. – Що? — спитав Тарас. – Марія сказала, кошеня завтра вранці повезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Соломія бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, штук двісті котів, запах… Оксана не тиснула. Вона просто розповіла і пішла мити посуд.
Тарас залишився сам у коридорі. З кімнати Соломії не долинало жодного звуку, що було гірше за плач. Вранці Тарас встав раніше за всіх. Так рано він піднімався тільки на риболовлю, а сезон ще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Він натягнув куртку, взяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Марії він знайшов у телефоні Соломії напередодні, поки донька спала. Записав клаптик паперу, сунув у кишеню куртки. Біля під’їзду Марії він припаркувався й набрав номер. – Алло? — голос заспаний, незадоволений. – Це Тарас, батько Соломії. Кошеня ще у вас? Пауза. – Так… Так, ще. О одинадцятій приїдуть із притулку. – Не треба. Я заберу. Зараз піднімусь. Він повісив трубку й посидів хвилину в машині.
Марія відчинила в халаті, мовчки простягнула коробку з-під взуття. Всередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худе. Передня лапка стирчала трохи вбік, ніби зібрана нашвидкуруч. Очі жовті, перелякані. – Воно тихе, — сказала Марія. — Майже не нявкає. Їсть усе. До лотка привчене. Тарас кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Він повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Тарас зазирнув: звірятко забилося в кут і дивилося на нього знизу вгору, не кліпаючи. – Ну і що мені з тобою робити? — тихо сказав Тарас. Кошеня підняло криву лапку, наче хотіло дістати його за палець, але не дотяглося. Тарас зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молоко, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно порізав.
Коли він повернувся в передпокій із блюдцем, Мурко вже сидів поряд із коробкою. Дивився всередину. Хвіст не сіпався, спина не вигиналася. Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, дійшло до блюдця й почало їсти. Мурко фиркнув і пішов на своє крісло. Ні бійки, ні шипіння.
Соломія знайшла кошеня першою. Тарас почув із спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і донька влетіла до них із кошеням на руках. – Мамо! Мамо, звідки?! Оксана сіла на ліжку, спросоння щулячись. Подивилася на кошеня, потім на Тараса. Той лежав, закинувши руки за голову, і старанно розглядав стелю. – Тату? — Соломія повернулася до нього. Голос тремтів. — Це ти? – Кричатимете, відвезу назад, — буркнув Тарас, не відриваючи очей від стелі.
Соломія сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а по-іншому, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра. Оксана нічого не сказала. Поклала долоню Тарасу на руку й стиснула. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Гриць. Соломія хотіла Графом, але Тарас сказав: який граф, він із коробки, буде Гриць. І Гриць прижився, наче завжди тут жив. Мурко перший тиждень обходив його стороною, на другий почав терпіти, а під кінець місяця вони спали на одному кріслі. Мурко рудий, важливий, а Гриць сірий, із стирчою лапкою, притулившись до нього боком.
Тарас дивився на них вечорами й мовчав. Оксана одного разу спитала: – Ти ж був проти. Що змінилося? Він помовчав, почухав Гриця за вухом. Той замуркотів і прикрив очі. – Соломія плакала. А я через стіну все чув. І подумав: я от лагоджу все навколо, а тут полагодити нічого, просто взяти й привезти. Простіше нікуди. А я уперся через що? Через шерсть? Оксана усміхнулась і нічого не додала.
Через пів року Гриць виріс, лапка була кривою, але він носився по квартирі як навіжений, збиваючи капці й заскакуючи на шафу. Мурко тільки проводжав його поглядом. А Тарас іноді ловив себе на тому, що ввечері на дивані в нього на колінах лежить Мурко, на плечі спить Гриць, по телевізору йде футбол, і він не чує рахунку, бо боїться поворухнутися. І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
