Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, на подвір’я, де голуби ділили хлібну скоринку. А Петро дивився на кота. Сім років вони прожили разом, якщо не брати до уваги дружину Оксану та доньку Ярину. Але кіт Рудик був саме його. З першого дня, коли тримісячний клубок шерсті вчепився йому в светр і заснув у ліктьовому згині.
Оксана варила борщ, і по кухні плив запах лаврового листа. Ярина, їй дванадцять, сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, яких було сто до того і буде ще стільки ж. Але Петро помітив, що дочка поглядає на матір якось вичікувально. І мати, помішуючи борщ, киває їй непомітно, наче домовилися про щось заздалегідь.
– Тату, — почала Ярина тим голосом, яким просять новий телефон або дозвіл на ночівлю в подруги.
Петро відсунув газету.
– Ну?
– Там у Оленки кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно трохи кульгає, передня лапка крива. Його хочуть… ну…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Петро глянув на Оксану. Та посилено мішала борщ, хоча мішати там уже було нічого.
– Ні, — сказав він. Не зло, не різко. Просто сказав.
– Але чому?
– Тому що в нас є Рудик. Йому сім років, він звик бути один. Притягнете другого, почнуться бійки, мітки, шерсті ще більше. Я проти.
Ярина подивилася на матір. Оксана вимкнула вогонь під каструлею і сіла біля чоловіка.
– Петрику, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зросла. Якщо не заберуть, Оленка відвезе в притулок, а звідти таких не беруть.
Петро розумів. Але кивати не став.
– Я проти, — повторив він і підняв газету.
***
Минув тиждень. Ярина більше не просила, але за вечерею подавала йому хліб мовчки. А Оксана перестала питати, як день на роботі. Петро відчував це, як відчувають протяг: наче вікна зачинені, а дме.
У п’ятницю Ярина прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла в свою кімнату. Оксана зайшла до доньки, хвилин за десять вийшла.
– Що? — спитав Петро.
– Оленка сказала, кошеня завтра вранці відвезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Ярина бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, штук двісті котів, запах…
Оксана не тиснула. Вона просто розповіла й пішла мити посуд.
Петро лишився сам у коридорі. З кімнати Ярини не доносилося жодного звуку, що було гірше за плач.
Уранці Петро встав раніше за всіх. Так рано він піднімався тільки на риболовлю, а сезон ще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Він натягнув куртку, взяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Оленки він знайшов у телефоні Ярини напередодні, поки дочка спала. Записав на клаптику паперу, сунув у кишеню куртки.
Біля під’їзду Оленки він припаркувався й набрав номер.
– Алло? — голос заспаний, невдоволений.
– Це Петро, батько Ярини. Кошеня ще у вас?
Пауза.
– Так… Так, ще. Об одинадцятій приїдуть із притулку.
– Не треба. Я заберу. Зараз піднімусь.
Він повісив слухавку й посидів хвилину в машині.
Оленка відчинила в халаті, мовчки простягнула коробку з-під взуття. Всередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худюще. Передня лапка стирчала трохи вбік, ніби зібрана нашвидкуруч. Очі жовті, злякані.
– Воно тихе, — сказала Оленка. — Майже не нявкає. Їсть усе. До лотка привчене.
Петро кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Він повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Петро зазирнув: звірятко забилося в куток і дивилося на нього знизу вгору, не кліпаючи.
– Ну і що мені з тобою робити? — тихо сказав Петро.
Кошеня підняло криву лапку, наче хотіло дістати його за палець, але не дотяглося. Петро зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молоко, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно нарізав.
Коли він повернувся в передпокій із блюдцем, Рудик уже сидів поруч із коробкою. Дивився всередину. Хвіст не смикався, спина не вигиналася.
Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, докинуло до блюдця й почало їсти. Рудик фиркнув і пішов на своє крісло. Ні бійки, ні шипіння.
Ярина знайшла кошеня першою. Петро почув із спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і дочка влетіла до них із кошеням на руках.
– Мамо! Мамо, звідки?!
Оксана сіла на ліжку, спросоння щурячись. Подивилася на кошеня, потім на Петра. Той лежав, закинувши руки за голову, і старанно роздивлявся стелю.
– Тату? — Ярина повернулася до нього. Голос тремтів. — Це ти?
– Кричатимете, віднесу назад, — буркнув Петро, не відриваючи очей від стелі.
Ярина сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а по-іншому, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра.
Оксана нічого не сказала. Поклала долоню Петру на руку й стисла. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Кузьмо. Ярина хотіла Графом, але Петро сказав: який граф, воно з коробки, буде Кузьмо. І Кузьмо прижився, наче завжди тут жив. Рудик перший тиждень оминав його стороною, на другий почав терпіти, а під кінець місяця вони спали на одному кріслі. Рудик рудий, поважний, а Кузьмо сірий, із кривуватою лапкою, притулений до нього боком.
Петро дивився на них вечорами й мовчав. Оксана одного разу спитала:
– Ти ж був проти. Що змінилося?
Він помовчав, почухав Кузьма за вухом. Той замуркотів і прикрив очі.
– Ярина плакала. А я через стіну все чув. І подумав: я лагоджу все навколо, а тут лагодити нічого, просто взяти й привезти. Простіше нікуди. А я впирався через що? Через шерсть?
Оксана всміхнулася й нічого не додала.
Через пів року Кузьмо виріс, лапка була кривою, але він носився по квартирі наче навіжений, збиваючи капці й заскакуючи на шафу. Рудик тільки проводжав його поглядом.
А Петро іноді ловив себе на тому, що ввечері на дивані в нього на колінах лежить Рудик, на плечі спить Кузьмо, по телевізору йде футбол, і він не чує рахунку, бо боїться поворухнутися.
І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
