Сергій тримав у руках найрозкішніший букет, який тільки міг знайти на Прорізній, і хвилювався, ніби вперше в житті йде на побачення. Площа перед Оперним театром бриніла вечірнім шумом, а місто розливалося навкруги черги кольорами й запахами. Сергій стояв біля фонтану, витягнувся у всій красі, стискаючи у вологих долонях квіти.
Лесі не було. Десь у надрах телефону лунав гудок; вона не відповідала. Серце стугоніло все голосніше, але він спробував ще раз. Цього разу Леся взяла слухавку.
Я вже на місці, ти де? нетерпляче запитав Сергій.
Між нами все закінчено! різко промовила Леся.
Сергія, мов холодом, пробрало ані слів, ані думки.
Що? Як? вирвалося в нього.
Через твій букет! її голос став твердим.
А що з букетом?! аж похлинувся Сергій.
Перед тим Сергій довго безпорадно блукав по квітковому базару на Лукянівці. Пахли троянди кольору багряного вечора, жовті тюльпани горнулися до вазонів, а сніжно-білі лілії ніби на когось чекали. Продавчиня тягнула до нього букет за букетом, але Сергій кидав тільки невиразне «гм».
Ще здалеку він памятав, як у перший же вечір Леся пристрасно ділилася деталями про квіти: які не любить, а які чи не обожнює до нестями. Але тоді все було нове, Сергій пянів від Лесиного сміху, її променевих очей, того легкого аромату, який залишався на повітрі, й слів її не чув зовсім.
Чи справжнє то кохання коли губишся в людині так, що вже й її голос замінюєш власними мріями?
Навіщо ті квіти? Може, просто взяти найяскравіші враження ж важливіше за обгортку?
Бачите ці гербери? продавчиня крізь втому, але з гордістю, простягла букет. Особливий сорт, навіть зараз, взимку, похвалилася вона.
Обирати треба негайно. Як на гріх, запилявся дзвінок матері. Мати востаннє дзвонила вчора, а розмова вкотре про рідне село на Полтавщині, про хвору вже бабусю. Він хутко кинув декілька слів вибач, робота, справи.
Але думки знову поверталися до Лесі й запаху її волосся. Чим ближче до очікуваної зустрічі, тим тупіше тупцяла память. Про що вона просила тоді? Троянди не любить чи, навпаки, найбільше їх? Згадай, Сергію! Вічно ці закручені жіночі забаганки залишаються десь на задвірках підсвідомості.
Мабуть, не брати троянди, невпевнено пробурмотів він і узяв грандіозний букет рожево-білих гербер.
Затримало начальство на роботі, обіцялось підвищення не час думати про букет. Коли Сергій нарешті підїхав до центру, вийшов з авто й побіг до фонтану, гербери ледь витримували стиск його рук.
Лесю ніде не видно. Дзвінок не дає відповіді Сергій сідає на лаву, ще намагається бодай думками виправдати чи її спізнення, чи своє. У кишені мовчить телефон: ні дзвінка від мами, ні від дівчини.
Через десять хвилин сам набрав Лесю.
Де ти? Я чекаю!
Я в кафе навпроти, другий поверх. Спостерігаю за тобою давно, холодно озвалася Леся.
Може, вийдеш?
Ти спізнився обрізала вона фразу.
Вибач, Лесю, знаєш, мене начальство затримало, я дзвонив
І квіти!
Що квіти? геть не вловив Сергій.
Навіть не памятаєш, що я люблю!
Не було таких, які ти любиш, чесно!
Троянди, Сергію! Троянди всюди є! Я тобі стільки разів казала А ти у голосі її відчулось не стільки образи, скільки втома.
Я виправлюсь! Зараз підійду, Сергій кинувся до сходів і зайшов у кафе.
Вона сиділа біля вікна, у самісінькому кутку, не дивлячись у його бік. Він поклав букет на стіл, ніби вибачаючись не тільки за квіти, а за все несказане. Леся не озирнулася.
Сергій заговорив лагідно, з тією щирістю, яку мав тільки для неї. Вона ледь всміхнулася, і серце його зігрілось на мить.
Випили кави, вийшли разом, а букет все ще залишався там, забутий.
Ви забрали б букет! наздогнала їх офіціантка.
Він для вас, з посмішкою відповів Сергій.
Офіціантка зніяковіла, але очі блищали від несподіваної радості.
Леся одразу погасла. Її плечі втратили пружність.
Я куплю тобі сьогодні справжній букет троянд! не здавався Сергій.
Не треба Мені й так досить квітів на цей вечір ледве чутно промовила вона.
Сергій ішов за Лесею сходами донизу, і відчував: ця історія добігає кінця. Знову задзвонила мама.
Вибач, знову не вчасно?
Леся не озвалася. Сергій відповів:
Ні, мамо, дуже вчасно. Я приїду. Завтра.
…
Вечір закінчився без сліз, без прощальних обіймів. Сергій вже знав більше вони не зустрінуться, а завтра він вирушить туди, де його справді чекають.
За селом розливалися зелені долини, де вітер розносив не лише запах сіна й річної спеки, а й барви мільйонів польових квітів. Сергій зупинився край дороги, спустився в океан ромашок, волошок і маків, як колись, малим хлопчиком.
Вибрав найяскравіших, зібрав у два пучки мамі й бабусі.
Обличчя мами засяяло: рідний син на порозі і квіти у руках! А бабуся старенька, втомлена тремтячою долонею притулила до щоки букет, вдихнула аромати дитинства, далекої молодості, незабутих кохань.
Всюдисущий запах поля повертав її у той час, коли все тільки починалося, усе мало статися.
Сергій сів біля бабусі, поклав голову їй на коліна; вона, боячись помяти квіти, все ж гладила його по голові.
Назавжди запамятав: такі букетики щирі, справжні дають не тільки радість, а й відчуття, що життя триває. Твоя любов живе у тих, кого ти любиш.
Зачекай Принеси води живої, з криниці В вазу, як слід, постав бабуся за всім стежила з тієї обережністю, яку має лише стара жінка.
Квіти онук подарував не такі, як у магазині ці пахнуть життям. Їх забагато в полі, але цей букет найкращий. Бо він від Сергія.
