– Він же на мене зовсім не схожий! – вигукнув з екрану герой дешевого серіалу. – Ти що, сліпий? Він твоя копія!
Володимир напружено посміхнувся і глянув на дружину. Це ж вона запропонувала провести вечір із чаєм та серіалом. Якби хтось тоді сказав, що саме ця “мильна опера” розіб’є його родину, він би лише реготав.
– А я, між іншим, його розумію, – холодно промовив Володимир, не відводячи погляду від телевізора. – Мої сини теж зовсім на мене не схожі. Жоден. Усі четверо – твої двійники. Може, і мені варто зробити тест ДНК?
– Дуже смішно, – скривилася Наталя. – Ще що вигадаєш?
– Я серйозно. Мені все розказали. Я знаю, що діти – не мої.
– Ти що несеш?! Хто тобі таке наговорив?!
– Одна людина. Колега. Він просто подивився на наше фото і запитав: “А ти впевнений, що вони твої?” І знаєш, я раптом зрозумів – ні. Не схожі. Ані зовні, ані вдачею.
Наталя зблідла. Її серце стиснулося від болю, образи й паніки. Стільки років разом. Стільки пройдено – і радощі, і злидні, і хвороби, і сесії, і пологи. А він… Він просто подивився на фото і повірив сторонньому.
– Ти справді думаєш, що я двадцять років обманювала тебе? Що я могла б підкинути тобі чужих дітей?! Ти при тямі?!
– Годі вдавати! Ти ж сама бачиш! Вони всі – твої копії! А я для них хто – дядько?
– Хто вона? – раптом спитала Наталя з крижаним тоном. – Та жінка, що вклала тобі це в голову?
– До чого тут жінка? Це чоловік! Колега! Він сам через це пройшов.
– Звісно. А ти – як хлопчисько. Перший же вітерець – і здуло. Розводимось?
– Розводимось, – спокійно сказав він. – Хочу зробити тест. Якщо з’ясується, що жоден не мій – крапка. Нехай у графі “батько” стоїть прочерк.
Діти, дізнавшись, що батько сумнівається у їхньому рідстві, перестали з ним спілкуватися. Старший, якому виповнилося вісімнадцять, заявив, що більше ніколи не назве його татом. А молодший, якому ледь виповнилося п’ять, дивився на нього з нерозумінням і питав: “Тату, ти що, образився?”
Родина розпадалася. Друзі, родичі, колеги були в шоці. Наталя була в розпачі, Володимир – упертий і глухий до будь-яких аргументів. А причина? Дівчина на ім’я Марічка, нова на роботі, молода, амбітна, з білосніжною посмішкою й манірами мисливця.
– Не зрозумій неправильно, – шепотіла вона Володимиру за кавою. – Просто дивно, що діти нічого в тебе не успадкували. Ані рис, ані характеру. Хоча буває й таке…
Спочатку він злиВін спочатку зливився, потім почав сумніватися, а згодом — повернувся додому, але двері вже були зачинені назавжди.
