Доля в серці: вибір за життя
Коли аналізи були здані, Соломія відчула, як серце стискається від жалю. У ній росився маленький чоловічок — можливо, дівчинка, білява, з бешкетною посмішкою. Та страх і розпач заглушували ці думки. Вона сіла у переповнений автобус, щоб їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала у натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Вона ахнула: ремінь її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Соломія повернулася додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з автобуса, вона спіткнулася й сильно ушибила ногу. Біль пронизав тіло, а в душі заворушився забобонний страх: «Втретє піду — взагалі не дійду». І тоді вона наважилася: дитині бути. Страх відступив, і на сердці полегшало.
Вагітність минула спокійно. УЗД підтвердило — дівчинка. Соломія вже уявляла, як назве її — Олеся. Але на другому УЗД лікарі приголомшили: у плода запідозрили синдром Дауна.
— Треба зробити амніоцентез, аналіз навколоплідних вод, — промовила лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура ризикована, може спровокувати викидень чи інфекцію.
Соломія, із важким серцем, погодилася.
У день процедури вона з Тарасом приїхала до консультації. Він залишився у коридорі, нервозно похрумуючи ключами. Соломія, з тремтячими ногами, увійшла до кабінету. Лікарка під’єднала апарат, щоб послухати серцебиття плода. Воно билося так швидко, що здавалося — ось-ось розірветься.
— Зачекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магнезію, щоб заспокоїти.
Соломію відправили у коридор. Вона сиділа, стискаючи руки, поки Тарас намагався її підбадьорити. За півгодини її покликали знову. Серцебиття нормалізувалося, але тепер дитина повернулася спиною — у такому положенні аналіз не брали.
— Почекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Може, повернеться.
Утретє все було ідеально: плод повернувся, серце билося рівно. Соломії обробили живіт йодом. Спека була нестерпною, вікно кабінету розчиняли, щоб трохи провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птах, скаженілий від жаху, кидався по кабінету, бився об стіни, налітав на людей. Медсестра скрикнула, лоток випав з її рук, інструменти з гуркотом розсипалися по підлозі.
Соломію знову відправили у коридор. Тарас, почувши галас, підскочив:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перевернув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині все холоне.
— Соломійко, це знак, — тихо промовив він. — Ходімо додому.
Вони пішли, не озираючись.
У строк Соломія народила дівчинку. Її назвали Олесею — білявою, бешкетною, з блискучими очима. Її виповнилося десять років, коли Соломія, дивлячись на її усмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, наче ангел, увірвався у їхнє життя, щоб зупинити помилку. Олеся була здоровою, і кожен її сміх нагадував Соломії: доля сама вибрала за них.
Та в серці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не послухала знаків? Якби голуб не влетів? Вона обіймала Олесю міцніше, відчуваючи, як любов до доньки заглушує всі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Олеся — їхнє маленьке диво — вартувала усіх випробувань.
(Note: The names, places, and cultural elements have been adjusted to fit Ukrainian traditions, and the narrative has been slightly rephrased while preserving the original meaning and emotional depth.)
