Батьківське серце
Дякую вам за підтримку, за вподобайки, щиру увагу, коментарі до моїх оповідань, підписки і особлива подяка від мене та пяти моїх котиків за ваші донати.
Діліться моїми розповідями у соцмережах це дуже приємно для автора!
Чого ти така похмура з самого ранку? Усміхнись, ходімо снідати.
Чоловік зайшов на кухню, сонно потягаючись. Нарешті вихідний, можна трохи видихнути.
На плиті шкварчала яєчня з беконом, а дружина розливала чай. Вона поклала йому на тарілку більшу частину омлету і шматок свіжого хліба.
Їж, Остапе, не барися.
Я щось не так зробив, Марисю? тихо поцікавився Остап.
Зробили Ми з тобою обидва. Недостатньо дітей наших навчили виховали не так, Марія Іванівна сіла поряд і без апетиту взялася до яєчні.
Дочка й син виросли, ми собі в усьому відмовляли, щоб їм усе було. Трималися, підтримували, а хто нас підтримає? Хоча б словом! У них одні ті ж проблеми: то життя нудне, то грошей бракує. І у Лесі, і у Богдана все ниття й дорікання.
Ти це звідки взяла? Остап уже доїв яєчню й мастив масло на ще теплий шматок паляниці, зверху варення.
Тобі добре, ти цього не бачиш, бо все мені пишуть матері. Вчора Богдан з сімєю у боулінг хотів, до зарплати грошей просив я розсердилася й не дала. Образився. А перед цим Леся дзвонила з карєрою співачки знову не склалося. Настрій в неї жахливий. Ну добре, полюбляєш співати співай для душі, але ж треба й працювати! Вона ж хоче співом заробляти, але не для всіх така доля, давно пора це прийняти й йти на нормальну роботу! В дитинстві вони з Богданом дружили, а тепер ледь вітаються!
Марія Іванівна відсунула від себе страву, взяла горнятко чаю.
Маріє, не переймайся так, усе владнається. Ми ж також були молодими, згадай, Остап намагався її заспокоїти, але вона спалахнула ще дужче:
Ти диви, Остапе, ми по кишені жили й раділи всьому! Богдан народився радість безкрая. Коляску й ліжечко дала подруга, сорочечки, пелюшки сестра віддала від свого. Носили усе чуже, але як нове діти ж ростуть. Щасливі були. А як «Жигулі» шістку купили гордість на все село! Ракушку під будинком поставили багаті, здавалось. А нашим дітям якщо за кордоном не побували, життя прожите марно. Хіба цьому ми їх вчили?
Зараз інші часи, Марисю. Багато спокус стало. А вони ж молоді, зрозуміють з часом.
Щоб не пізно було, Остапе Все проґавлять у погоні за грошима, життя минає, я вже й дзеркалу не вірю це ж я, вже бабуся. Дивлюсь на тебе вже дід
Раптом пролунав дзвінок телефонував син, Богдан.
Знову щось Марія Іванівна взяла телефон. Під час розмови її очі стали круглими, вона аж підскочила.
Остапе, одягайся швидше, Богдан у лікарню потрапив, сусід з палати дзвонив!
Що сталось? Остап схопився і похапцем почав одягатися.
Точно не знаю, болгаркою руку диск розлетівся і порізав. Кажуть, намагаються врятувати кисть. Лиш би все минулось добре, лиш би він не залишився без руки! Поїхали зараз!
Вони квапливо зібралися ще не старі, але вже й не молоді батьки, з тривожними очима.
Полетіли, все забувши, у лікарню до сина…
Поки бігли, зателефонувала Леся:
Мамо, я зайду до вас сьогодні в обід, гаразд?
Заходь, дитино ми, сподіваюсь, уже повернемось, запихаючись відповіла Марія Іванівна, і, не чекаючи нічого, побігла за Остапом до автобусної зупинки…
В лікарні їх одразу заспокоїли: руку вдалося зберегти, але до сина поки не пустять.
Не пустите не піду, сидітиму тут, твердо заявила Марія Іванівна і зайняла місце в холі, Остап сів поруч.
Зненацька у лікарню вбігла Леся й кинулась до них:
Мамо, чому ви такі стривожені? Все минулося, Богдан підзаробити хотів, на СТО підміняв когось. Знімав болти, болгарка зірвалась порізався. Вже все зшили, пальці рухаються, пережили! У вас вигляд, наче світ скінчився!
А ти звідки знаєш? ледь видихнула Марія Іванівна.
Ми з Богданом завжди на звязку. І з його Оленкою переписуюся. Помагаємо одне одному, ну і що?
А ми думали, ви взагалі не спілкуєтеся… Чому нічого не казали? розвів руками Остап.
Тату, ви ж такі міцні, все вмієте, весь час для нас тримаєтеся ми не хотіли вас засмучувати… всміхнулась Леся. І взагалі, ви такі молоді виглядаєте, ми спеціально не втручаємось, аби ви хоч трошки для себе пожили!
Як ви тільки напридумували Я вже й подумала, що вам до нас й байдуже, щиро посміхнулася Марія Іванівна.
Мамо, тату, ми хочемо бути схожими на вас, але не завжди виходить Та ми дуже стараємось, повірте.
Батьки усміхнулися, їхній погляд тепер уже не був такий тривожний.
Мамо, тату, я влаштувалась на роботу! А ще мене іноді запрошують виступати у дитсадку, а вчора у будинку для літніх людей співала. Всі такі аплодували! А одна бабуся плакала в неї донька знаменита співачка, весь час на гастролях, маму в притулок відправила Просто серце крається!
Леся раптом кинулася до батьків, обійняла обох:
А ми з братом дуже вас любимо, не думайте інакше
Тут підійшла медсестра пустила їх до сина на кілька хвилин. Марія Іванівна ледве стримала сльози, але Богдан заспокоїв:
Мамо, вже все добре, позаду найгірше. Тату, ти ж розповідав, як в гаражі у твоїй «шістці» осине гніздо вивелося? Тебе вони так покусали, що ледь не помер, у лікарні лежав Буває всяке! Як вийду, приходьте на Новий рік, а то бігаємо коло своїх справ, а спілкуємось мало, добре? Леся, мабуть, хоче нас з хлопцем познайомити, ще не встигла вам сказати…
Додому Марія Іванівна й Остап Григорович вирішили повернутися пішки.
Не старі, але й вже не молоді батьки
Ох, це ж батьківське серце завжди болить за дітей. Здається, у інших діти як діти, а свої мають бути кращими, правильнішими, слухнянішими.
Але ж у них свій шлях. Яким би він не був Діти наші гарні. Бо вони НАШІ дітиВечір поволі загортав місто у сині сутінки. В руках у Марії Іванівни шаруділи пакети з гостинцями для Богдана, Остап тихо ліниво посміхався їй під руку, і від тієї високої тривоги не залишилось ані сліду. Поступово в душі оселялося нове, дрібне щастя за дітей, за те, що ще раз разом, що окрім турбот є ще й моменти радості.
Вдома Марія ввімкнула світло, і помітила, як у вікні віддзеркалюється їхня з Остапом пара. Усе життя поруч, пліч-о-пліч це не лише про роки, а й про невидимий місток між поколіннями. Десь у кімнаті задзвеніла її улюблена чашка: Леся прибирала зі столу, телефонувала комусь і сміялася щиро, як у дитинстві. Дзвонив Богдан, передавав, що лікарі жартують із ним і обіцяють швидке одужання.
Марія Іванівна підійшла до дзеркала, мимохідь поправила пасмо сивого волосся. Побачила в глибині свого відображення ту саму дівчину, якою була колись, із трепетною мрією про родинне щастя, із втомленими, але повними любові очима.
Остапе, знаєш я сьогодні зрозуміла: неважливо, скільки діти років, неважливо, ким стали Поки серце тремтить за них ми батьки. А поки батьки разом ми родина.
Він підійшов ближче, вклав її руку у свою, і почувся знайомий голос доньки:
Аби ви знали, як вас любимо!
Усім стало тепло, затишно і спокійно. За цим звичайним вечором розцвітала надія все буде добре, бо у батьківському домі завжди світиться світло, що вказує дітям шлях додому.
