Олена Сергіївна, згадуючи своє життя, часто думала про те, що заміж вона вийшла пізно — на думку її матері, аж у тридцять один рік. Хоча зовнішність мала приємну: сірі очі, русяве хвилясте волосся до плечей і лагідну усмішку.
— Треба було раніше чоловіка шукати, а ти все вчилася та соромилася. Он твої подружки собі найкращих наречених вибрали, — бурчала Ганна Дмитрівна, мати Олени, — а тепер що лишилося, те й підбирай. Не до вподоби мені твій залицяльник Іван. Наче з простих, батьки з села, а пихи — хоч відбавляй… Що то за звичаї?
Іван справді мав непростий характер — владний, зухвалий і нетерпимий. Але це виявилося вже після весілля. Спочатку він тримався, гарно залицявся, дарував квіти і був уважним.
А коли минули перші романтичні місяці молодої сім’ї, чоловік почав показувати свою вдачу: різко робив Олені зауваження з будь-якого приводу, навіть не замислюючись, що суворим повчальним тоном може її образити. Та Олена старалася, хотіла зберегти родину, слухалася чоловіка, працювала в проектному інституті, мала повагу на роботі й усе встигала вдома, а Іван лише хмурився і зганяв на ній свій поганий настрій.
Народився в них Антось, і коли хлопчик почав хворіти та не спати ночами, Іван зовсім відсторонився, ішов спати в другу кімнату, аби його не турбували.
Коли Антону виповнилося чотири роки, батьки розлучилися. Олена, знесилена характером чоловіка, зважилася сама виховувати сина, а Іван із легкістю, яка ранила Олену найбільше, погодився на розлучення. Як потім з’ясувалося, у нього вже було до кого піти. На щастя, Іван швидко перебрався з другою дружиною в інше місто, і Олені стало легше — принаймні не було шансу зустріти колишнього на вулиці…
Усю свою ніжність Олена Сергіївна віддавала єдиному Антосю.
— Оленко, — не раз казала їй мати, — ти ще молода, гарна, вийшла б заміж або хоча б якогось друга знайшла для себе…
Але Олена не слухала Ганну Дмитрівну й наполегливо працювала, щоб забезпечити сина всім необхідним. Вона економила на всьому, аби назбирати Антосю на навчання та на весілля, і собі відмовляла в усьому. Аліменти від чоловіка були дуже скромними.
Антон ріс, добре навчався, у старших класах займався з педагогами, щоб підготуватися до вступу в інститут. Олена захопила його своєю професією, і він, закінчуючи навчання, уже знав, що мати домовилася у своєму інституті, аби його взяли туди на роботу.
— Якраз я скоро на пенсію вийду, а ти прийдеш до нас молодим спеціалістом! Директора я вмовила. Він знає нашу родину давно й обіцяв узяти тебе… — раділа Олена Сергіївна.
Антон повернувся додому й одразу почав працювати в проектному інституті, де довгі роки трудилася його мати.
— Постараюся тебе не підвести! — обіймав він матір, — а ти вже скоро відпочиватимеш… Зміна поколінь!
Через рік Олена вийшла на пенсію, їй саме виповнилося п’ятдесят п’ять років, і до того часу Антон знайшов собі дівчину Наталю. Це була миловидна блондинка з пишними формами та стрункими ногами. Антон був закоханий по вуха, і пара готувалася до весілля.
Олена Сергіївна раділа за сина. Одне затьмарювало тепер — це згасання її матері. Ганна Дмитрівна вже відсвяткувала своє вісімдесятиріччя, і щосили біля під’їзду її квартири зупинялася швидка допомога. Олена то жила в матері, в дні її особливого нездужання, то знову поспішала до себе, але щодня навідувала матір, приносила їй їжу, купувала ліки, а мати розпитувала про молодих, про погоду та про здоров’я самої Олени.
— Ось піду я скоро, донечко, — казала Ганна Дмитрівна, — а болить моя душа за тебе. Не за Антося, він що, він не сам, із жінкою. Вони здорові, молоді, сильні. А ти в мене все життя Антося виховувала, тягла, вчила, ось і на весілля назбирала, і на машину ми з тобою їм грошей дали. Усе на нього. Сама ти ні заміж не вийшла, ні на море, на південь не їздила… Шкода мені тебе. І я ось уже другий рік хворію, на твоїх руках знову ж.
— Що ти, матусю, я ні про що не жалкую… Антось, так, він моє світло у вікні… — почала було Олена.
— Отож бо й воно, що світло у вікні, а так не можна було. Ти його розпестила… Ось після весілля вже півроку минуло, а до мене вони жодного разу не приходили… Хоч знають, що я хвора, на краю могили… Може, й не побачимося більше… І до тебе не заходять. Хіба це правильно? — хвилювалася бабуся Ганна.
— Та що ти, мамо, у них медовий час. Їм не до нас. До того ж вони працюють… — Олена заступалася за сина та невістку.
— Ні, — похитала головою Ганна Дмитрівна, — не те кажеш. Мати є мати. І скільки ти для нього зробила… Забувати не можна. Ні в горі, ні в радості-щасті… Розпестила ти його все-таки…
Олена промовчала. А потім зателефонувала Антону й попросила його прийти до бабусі, оскільки вона почувається погано.
Антон прийшов із дружиною, посиділи біля Ганни Дмитрівни півгодини, випили чаю й поквапилися додому. Жили вони в батьків Наталі, у приватному будинку.
Не стало баби Ганни. Олена плакала, шкодувала матір, шкодувала трохи й себе. Слова матері дедалі частіше лунали їй довгими вечорами, коли сиділа Олена сама біля вікна, згадуючи, як у цей час раніше повертався її син із роботи, а вона накривала на стіл, і вони обмінювалися новинами… А тепер вона сама.
Але Олена взяла себе в руки й пішла працювати в дитячий садок, на подив усім знайомим.
— У тебе вища освіта, а ти підлогу мити? У пенсійному віці… — казали Олені сусідки, а вона відповідала: — Нічого. Я все життя за столом, за кресленнями. Треба й порухатися. Моя мама в юності працювала вихователькою в дитячому садку, я любила до неї зі школи заходити…
У Олени була невелика пенсія, усі заощадження вона витратила на сина. І хоча вона звикла й раніше жити скромно, тепер їй захотілося бути трохи вільнішою в коштах. Робота, звісно, забирала і сили, і час, але сумувати Олені точно було ніколи. До того ж вона за наполяганням своєї сусідки вирішила піти з нею займатися в народний хор при будинку культури, і так життя її стало набагато цікавішим.
Олена займала себе ще й тому, що намагалася не турбувати Антона та Наталю, аби не заважати їхньому особистому життю, хоча їй було дуже боляче, що син не тільки не приходив до неї, а навіть телефонував дуже рідко, і тільки якщо в справі.
Ні-ні, та й поплаче Олена вечорами, роздивляючись альбом із дитячими фотографіями сина. Щоб не дуже сумувати, вона надрукувала у фотоательє найулюбленіші фотографії із сином, де вони разом, у великому форматі, і, помістивши в рамки, мов картини, розвісила по всій квартирі.
Щоразу вона зупинялася біля фото й торкалася рукою обличчя сина, і усміхалася. І часом їй здавалося, що він усміхається у відповідь. А потім було очікування дзвінка, і радість, якщо син інколи й загляне до неї на чай, аби взяти щось зі своїх речей чи взуття.
Антон зазвичай бував у матері недовго. Він навіть не одразу помітив фото в рамочках. А коли нарешті побачив, то зупинився, глянув на матір і здивовано запитав:
— Що це ти надумала їх повісити?
— Та так… — завагалася Олена Сергіївна, — я вже немолода, от і згадується те, давнє, найзолотіше время, коли ти був маленьким…
Антон кивав і тікав додому до дружини, не зовсім розуміючи «примхи» матері. А Олені наче мати з неба допомагала. З’явився в Олени й приятель із хору.
— Ну, Олено, у нас і так усього троє чоловіків у колективі, а ти одного забрала. Ми не могли всі ці роки його причарувати, а ти вмить його в себе закохала! — відверто сміялися учасниці хору, — от що значить — нова!
Усі сміялися, і сам «закоханий» Микола Федорович цілував Олені руку, який раз проводжаючи після репетиції додому.
Олена не сприймала всерйоз таку дружбу й поблажливо, по-доброму приймала залицяння шістдесятип’ятирічного соліста. А той був наполегливий і буквально обожнював Олену, прикипівши до неї душею.
— Оленко, ви навіть не уявляєте, як з вами добре. І розумна, і слухати вмієте, і спокійна, і така красуня.
— Гаразд, гаразд… Більше не треба мене хвалити, бо я зазнаюся остаточно. Я вірю, і про вас можу те саме сказати. До того ж ви так талановиті! Вам би на великій сцені виступати.
— Я давно хотів закинути свої концерти. Співати можна й удома, за столом у свята, мої діти слухають мене із задоволенням. Але я прийшов у колектив уже десять років тому від того, що овдовів, і вечорами стало несила бути одному. А тут усе-таки — талановитий керівник, виступи, маленькі свята — наші зустрічі. А тепер я вже нікуди не піду, хочу бути з вами поруч.
Олена йшла додому, і знову дивилася на фото, і зітхала. Антон так само рідко телефонував, і замінити це спілкування неможливо було ні співом, ні роботою, ні добрими приятелями.
Але вона терпіла й раділа рідкісним візитам сина. Лише останнім часом він почав натякати, що непогано б бабусину квартиру продати, аби допомогти придбати їм із Наталею своє житло.
— Ви погано уживаєтеся з її сім’єю? — стривожилася Олена Сергіївна.
— Ні, добре, але Наталя хоче окрему квартиру, — зам’явся Антон.
— Тоді, ласкаво прошу, переїжджайте й живіть хоч завтра! — сказала Олена синові. — Хоч невеличка двокімнатна «хрущовка», але вам як молодій сім’ї поки вистачить.
— Правда? — засяяв Антон, — ти найкраща мама на світі! Побіжу радувати Наталю. Тепер у нас своя квартира!
— Хвилинку, сину. Квартира залишиться моєю, — зупинила його Олена Сергіївна, — Ні на кого переписувати я її поки не буду. А ви живіть дружно й народжуйте мені внуків.
Антон пішов. І скоро з дружиною перебрався в бабусину затишну квартирку. Як і просила його мати, через рік народилася в них донечка на радість усім рідним, і особливо самим батькам.
А Олена вже пішла з роботи, зрозумівши, що тепер настав час приділяти увагу внучці, та й собі, щоб бути здоровою. Її залицяльник, Микола Федорович, був такий наполегливий, що все-таки вмовив Олену на спільне проживання, і вони стали парою, живучи на дві квартири.
Олена вже звикла до ролі бабусі й дружини, і тільки дивувалася, як швидко змінюється її життя останнім часом. Вона дякувала Миколі Федоровичу за «другу весну», і він не переставав радіти своїй любові й дякувати долі за таку зустріч.
У молодої сім’ї теж усе було добре. Антон став уважнішим до матері, і дедалі частіше заходив її навідати. Одного разу він заговорив про обмін квартирами.
— У нас буде друга дитина, мам, — почав він.
— Так, я знаю, і дуже рада, — усміхнулася Олена Сергіївна.
— Наталя просить мене поговорити з тобою, щоб ти переїхала в бабусину квартиру, а ми — сюди, у нашу. Вона просторіша, на десять квадратів більша, сталінка. Нам на двох дітей буде тут зручніше…
— А чому Наталя завжди просить через тебе, а сама мовчить? — усміхнулася Олена Сергіївна, — знає, що я не зможу тобі відмовити? А чого б їй не вмовити своїх батьків пожити в бабусиній квартирі, а вам віддати їхній просторий будинок? Адже вона єдина дочка! Ото було б дітям роздолля!
Антон почервонів і пішов. А Олена Сергіївна не поспішала радувати сина. Вона теж звикла до своєї квартири. Тут кожна річ була під рукою, усе на своєму місці, рідне й обжите, із заплющеними очима знайдеш навіть голку…
І тут же згадувалися Олені слова матері: «Розпестила ти його, Антося, ой, розпестила…» І Олена вирішила не квапити події. Народилася друга внучка, додавши багато приємних клопотів усій родині. Дівчатка росли дружно, жили в одній маленькій кімнаті, а на вихідні приходили в гості то до бабусі Олени, то до бабусі й діда з боку Наталі. Там був їм простір і у дворі, і в саду з альтанкою, власними гойдалками та ягодами.
А Олена Сергіївна з Миколою Федоровичем стали жити разом, у її квартирі, і здавати мешканцям його квартиру, щоб мати більше коштів на життя. Вони любили ходити в театр і їздити в невеликі одно- або дводенні екскурсії, для цього й зважилися з’їхатися.
І лише через дванадцять років, коли не стало Миколи Федоровича, Олена Сергіївна переїхала в квартиру своєї матері, яка була й квартирою її дитинства.
— Усе, сину, беріть нашу квартиру, живіть там, а мені вже й маленької вистачить, — сказала вона синові, — наїздилася я, наспівалася, буду тепер удома сидіти, дівчат у гості чекати, і вас теж. Сподіваюся, не покинете мене…
Син обійняв матір і допоміг переїхати їй у рідні з дитинства стіни, зробивши там косметичний ремонт.
Олена не стала нічого міняти в обстановці квартири, лише повісила на стінах ті великі фотографії сина, мами, і свої в юності. А ще на столику стояв портрет Миколи…
— Ось ми всі разом і будемо тут, — усміхалася Олена світло й спокійно, дивлячись на улюблених людей на фото, — і чого мені ще бажати? Рідні стіни й тепло дорогих моїх людей.
Внучки навідували бабусю. Дівчатка любили лишатися ночувати в неї, у своїй звичній спаленьці, де так і стояли їхні ліжка, і довго в них не змовкали розмови, перемішані зі сміхом і жартами.
— А ну, дівчатка, пора спати! — командувала бабуся з великої кімнати, — сороки-білобоки… Завтра рано вставати. Сирники буду вчити вас готувати. А то вже скоро наречені. Іспит із готування я у вас особисто прийматиму!
