**Серце, повне котiв: зустрiч, що змiнила все**
Рiдка Наталiя заглядала у рідне село на березi Днiпра, за годину їзди вiд Черкас. Пiсля школи вона вирвалася до мiста, а вiдвiдування рiдних країв можна було перелiчити на пальцях. Життя постійно пiдкидало причини не їхати. Останнiй раз вона була тут на похоронах батькiв i на день народження молодшої сестри Ольги, яка лишилася жити в батькiвськiй хатi. Розмови з сестрою будили в Наталiї тугу за юнiстю, за безтурботними днями. Цього лiта вона наважилась: дiти та онуки роз’їхалися, а їй, самотнiй пенсiонерцi, захотілося вдихнути повiтря дитинства, пройтися босонiж по м’якiй травi, пожити в рідних стiнах, хоч i недовго.
Ольга давно запрошувала сестру у гостi, відволектися. Лiто видалося врожайним на ягоди, а скоро почнуть ряснiти гриби — запасайся на зиму, не ледачись! Будe чим частувати гостей i самай насолоджуватися, згадуючи ріднi мiсця. Хати в селi стояли мiцнi, вулиця забудована цегляними двоквартирками — спогад про часи, коли колгосп процвiтав. Голова, фронтовик i герой, зробив село взiрцем: збудував клуб, лiкарню, школу — найкращу в районi. Його досi згадували з теплом.
Наталiя йшла вулицею, не поспiшаючи. В однiй руцi — старий чемодан, через iншу перекинута хустка. Мiсцевi вiталися, i вона відповідала, хоч облич не впізнавала. Її, мабуть, теж не пам’ятали, але в селi так заведено — чужого без уваги не залишати.
— Наталко! Це ти? — роздався голос бiля крамнички.
Наталiя поставила чемодан i вдивилася в жiнку.
— Марiйка! Шевченко! — Вона радісно посмiхнулася, впiзнавши подругу дитинства.
— Та я ж дивлюся — ти чи не ти? — защебетала Марiя. — Впiзнала тебе ще на початку вулицi! Надовго до нас?
— Як пiде, — ухильно вiдповiла Наталiя, знизуючи плечима.
— Ой, новин у нас повно! Забiгай, побалакаємо! — Марiя сяяла, передаючи радiсть.
— Та тебе не перенаказуєш! — розсміялася Наталiя, пiдхоплюючи її настрій.
З крамнички вийшов літнiй чоловiк із невеличким пакетом. Проходячи, вiн ледве вклонився обом. Наталiя вiдповiла усмiшкою та кивком. «Сорочка чиста, але пом’ята, борода i вуса сивi, акуратно пiдстриженi, — помiтила вона. — Видно, недавно став самiтньою душою».
— Хто це? — поцiкавилася вона в Марiї, коли чоловiк вiдiйшов.
— Це Петро, був у нас ветеринаром, — махнула рукою подруга. — Добрий чоловiк, а як на пенсiю вийшов, нiби з розуму з’їхав. Дружина його кинула, до мiста втекла. А вiн iз котами живе, всю пенсiю на них витрачає. Бездомних збирає, хворих, покалiчених. Лiкує їх, навіть операції робить, кажуть!
Через тиждень Наталiя знову зустрiла Петра в тiй самiй крамничцi. Купувала борошно на пироги, але п’ятикілограмовий мiшок несподiвано важким виявився. Вона поставила його на лавку, щоб передихнути.
— Давайте допоможу, — почувся тихий голос. Петро стояв поруч. — Нам дорогою. Ви берiть мiй пакет із пiдгузками, а я — ваш мiшок.
— Пiдгузки? — здивувалася Наталiя. — Вам-то нащо?
— Не менi, — зніяковів Петро. — Це Рыжику, коту моєму. У нього хребет пошкоджений, ходити не може, лише повзає. Уявiть, як йому, гордовитому, соромно бути брудним? От i доводиться…
— Оце так! — здивувалася Наталiя. — I багато у вас таких?
— Зі спинами? Лише Рыжик. Ще двоє трилапих, один без ока, один без хвоста. Не смiйтеся! Хвiст для кота — як лапа, для рiвноваги та краси!
— Вони самi вам розповiли? — усмiхнулася Наталiя, не втримавшись.
Петро насупився, сприйнявши її смiх за глузuvвання.
— Вибачте, Петре, — поспiшила вона. — Ви так впевнено говорите про їхнi почуття, немов вони з вами базiкають. До речi, кличте мене Наталiєю.
— Так, Наталiє, ви й не уявите, скiльки вони можуть розповiсти! — оживився вiн. — Їхня мордашка все видає: радiсть, образу, любов.
— Чому саме коти? Ви ж ветеринар, працювали з усiма тваринами. Чи нема розумнiших, кориснiших?
— Нема, — рiшуче відповiв Петро, похитуючи головою. — Коти людянiшi за людей.
— Можна я вiдвiдаю ваших вихованцiв? — посмiхнулася Наталiя.
— Будемо чекати, — вiдповiв вiн, приклавши руку до серця.
Того ж вечора Наталiя, захопивши банку свiжозвареного вишневого варення, попрямувала до Петра. Ольга сунула їй пакет із гарячими пирiжками:
— Петро обож— Петро обожує мої пиріжки, каже, смачніших не куштував! — додала Ольга з усмішкою.
