Владислав довго сидів, дивлячись на телефон. Він і так тягнув час. Нарешті, глибоко вдихнувши, натиснув кнопку виклику. Один гудок, другий… “Ні, не можу”, — лаючи себе за боягузтво, він уже збирався відмінити дзвінок, коли раптом почув у трубці голос Миколи:
— Привіт, ледачий! Куди подівся?
— Привіт. Так, справи…
— Усе гаразд? Потрібна допомога? — одразу ж відгукнувся друг.
— Ні, усе нормально. У вас як?
— У нас теж добре. Тільки Оленка турбує. Закохалась, уяви? То реве, то танцює. То з хати не виженеш, то гуляє до пізньої ночі. І головне — мовчить, як партизан. А ти так і не одружився?
Владислав ковтнув повітря, наче перед стрибком у воду з десятиметрової вишки. Ось він — той слизький питання.
— Ні, але збираюся, — відповів він, і голос його раптом став тихим.
— Невже знайшлася та, що таки підкорила серце вічного холостяка? Час, друже, давно час. На весілля не забудь покликати. Обиджусь, якщо проігноруєш.
— Обов’язково. Без вас ніяк.
— До нас не збираєшся?
Владислав чекав цього питання. Тепер назад дороги немає.
— Я… вже тут. Приїхав.
— Як?! То чого мовчиш, ледачий? У готелі зупинився? Тетяна образиться. Коли заїдеш?
— Гей, повільніше, — засміявся Владислав. — Я не встигаю на твої запитання відповідати. Заїду якось.
Він приїхав давно — півроку тому. Але другу про це знати не обов’язково. Купував квартиру, облаштовував, з роботою розбирався, та ще й батько хворів. А головне — через Оленку не хотів з’являтися раніше часу.
— Жодних «якось». Чуєш? Я тебе знаю. Давай зараз до нас! — запалився Микола.
— Сьогодні вже пізно. Завтра, — пообіцяв Владислав.
— Дивись, завтра чекатимемо. Піду Тетяну порадію.
Ось так, перший крок зроблено. Якби знав друг, якого «сюрпризу» він їм із Тетяною приготував, не радів би так. Оленка могла б ним пишатися. А він поводиться, наче боязкий хлопчисько, що боїться знайомитися з батьками дівчини. “А Оленка — молодець, не розкрила секрету. Ори в душі, я її немовлям на руках тримав, а тепер хочу одружитися.”
Але про все по порядку…
***
Вони подружилися з першого курсу — Микола, Владислав і Тетяна. Обидва закохалися в гарну й розумну дівчину. Їй подобалися багато хто, але ніхто не витримував конкуренції з Миколою та Владиславом. Через неї вони й сварилися — ніхто не хотів поступатися. Якщо Тетяна й здогадувалася про почуття друзів, то вдавала, що нічого не помічає, ставилася до обох однаково й, треба віддати їй належне, не маніпулювала цим.
Хлопці шаленіли, справа ледь не дійшла до бійки. Потім умовилися: якщо Тетяна когось із них вибере, або взагалі іншого, — не заважатимуть. Але кожен і далі намагався привернути її увагу. Вона ж нікого не виділяла. Друзям лишалося чекати.
А наприкінці третього курсу Тетяна раптом почала проявляти інтерес до Владислава. Він роздувався від гордості. А Микола шаленів від розпачу та кохання, але угода є угода. Відійшов настільки, що перестав ходити в інститут, аби тільки не бачити їх разом.
Владислав купив пляшку горілки та прийшов до друга. Весь вечір пили й розмовляли. Під кінець Владислав зрозумів, що не кохає Тетяну з такою силою, як Микола. Той дійсно не хотів жити без неї.
Проблему вирішив просто — вдавав, що захопився іншою дівчиною. Тетяна, звичайно,
