Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів
«Олесю, між нами все скінчено!» холодно кинув Богдан. «Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Я подав на розлучення! Маєш три дні, щоб зібратися. Виїжджай зателефонуй. Житиму у матері, доки не влаштую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина чекає на дитину! Три дні, Олесю!»
Олеся мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так. Вона вела здоровий спосіб життя, а коли була вагітною пильнувала себе ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла
Двері за Богданом захлопнулися, і Олеся, безсила, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? Заміжня, вона жила у тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися до села Вересівки, у бабусину хату? Орендувати житло? А робота? Питання тіснилися в голові, але часу на роздуми не лишилося.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Наталя.
«Не спиш? І правильно,» сухо промовила вона. «Прийшла перевірити, щоб нічого зайвого не забрала.»
«Я не збираюся брати старі шкарпетки твого сина,» відрізала Олеся. «Будемо перераховувати мої речі?»
«Яка вперта! А була така лагідна, тихенька. Я ще після першого разу казала Богданові, що ти нездатна народжувати.»
«Ви тільки через це прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.»
«Куди посуд везеш?» схвилювалася свекруха.
«Він мій, від тітки память про неї.»
«Без них тут порожньо буде!»
«Це вже не моя турбота. Але у вас буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка подарунок колег. Авто я купила до весілля. Твій син має своє.»
«Тобі всього вистачає, а дітей не народжуєш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.»
«Не жалієш, так? Може, спеціально так робиш?»
«Несете дурниці. Мені боляче навіть подумати про це.»
Олеся оглянула кімнату її речей уже не було. Щітка, косметика, домашній одяг Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статуетка котика, память про бабусю. Всередині була схована ладанка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Богдан називав їх сміттям. Невже викинув? Вона відчинила балкон.
«Що там забула?» почувся голос свекрухи. «Збирайся та йди!»
Котик знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, попрощаймося. Сподіваюся, більше не побачимося.»
Олеся заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Усім нам шкода твоєї долі,» сказав керівник. «Але без тебе важко. Чи вистачить трьох тижнів? Будь готова половина проектів без тебе зупиняється.»
«Добре, це відволіче думки. Дякую.»
«Потрібна допомога?»
«Ні.»
«Розберемося з відпускними та премією.»
«Дякую, до речі.»
Олеся не шукала житло поїхала до Вересівки. Бабусин дім стояв пусткою з часів її смерті три роки тому. Матір Олеся не знала та померла під час пологів. Тепер і сама Олеся не змогла стати матірю
Година дороги і вона біля хати. Старий клен, зарослі ромашками. Востаннє з Богданом вони були тут восени, готували шашлик. Олеся заїхала у двір, ключ від комори був у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла.
Тиша.
Вона стояла в ній, відчуваючи, як цей старий дім знову стане її прихистком, а сум зрештою принесе нове щастя.
