«Так важко на душі, немов коти деруть серце» — моє рішення щодо дідуся розриває мене на частини.
У невеличкому містечку під Львовом, де старі липи дарують тінь у спекотні літні дні, моє життя у 38 років опинилося на межі. Мене звати Оксана, і я прийняла вибір, який рятує нашу родину, але болить немов ніж у серці. Моя мати плаче, а я, як не важко, розумію — треба бути міцною. Відправити дідуся до пансіонату — не зрада, а єдиний вихід, тільки чому ж мені так боляче?
Родина на межі
Мій дідусь, Богдан Іванович, — людина, яку я обожнювала з дитинства. Його оповіді про війну, його ласкаві очі, теплі руки — усе це було частиною мого світу. Йому 87, і останні роки він сильно змінився. Хвороба забрала його пам’ять, свідомість, самостійність. Він забуває, хто я, плутає день із ноччю, інше йде з дому та губиться. Мати, Наталя Дмитрівна, у свої 62 роки намагається доглядати за ним, але це виснажує її.
Живемо втрьох у нашій старій квартирі: я, мати й дідусь. Мій чоловік, Тарас, і наші діти, Софійка та Ярик, змушені жити оренді, бо в домі стало неможливо. Дідусь потребує постійної уваги: може залишити газ увімкненим, пролити чай, кричати вночі. Мати не спить, її здоров’я погіршується, а я метушусь між роботою, дітьми та спробами допомогти. Ми на межі — і тілом, і душею.
Важке рішення
Довго не наважувалася, але минулого місяця зрозуміла: дідусю потрібен професійний догляд. Знайшла гарний пансіонат за містом — чистий, з добрим персоналом, де за ним пильно доглядатимуть. Вирішила сама сплачувати його перебування, щоб не обтяжувати матір. Це дорого, але готова працювати більше, лише б він був у безпеці, а мати змогла перепочити.
Коли сказала матерірі, вона розридалася. «Оксанко, як ти можеш? Це ж твій дідусь, він нас виростив, а ти його віддаєш, наче непотріб!» Її слова боліли, немов сіль на рану. Вона дивиться на мене з докором, очі завжди мокрі. Я пояснювала, що це не зрада, а турбота — про нього, про неї, про всіх нас. Але вона не чує. Для неї пансіонат — це вигнання, ганебна слава. Вважає, що я обрала легкий шлях, хоча він розриває мені серце.
Провина, що не відпускає
Кожної ночі лежу без сну, а на душі важко, немов камінь. Бачу дідуся, який гладив мене по голівці, коли я була маленькою. Чую його сміх, його казки. А тепер він дивиться на мене порожнім поглядом і питає: «А ти хто?» Докоряю собі, що не можу впоратися сама, що не можу дати йому дім, як він колись дав мені. Але знаю: вдома він не в безпеці. Вчори ледь не стався пожежа, коли він забув вимкнути плиту. Ми не можемо жити у такому страху.
Тарас мене підтримує, але навіть він інше запитує: «Оксанко, ти впевнена? Це ж твій рідний». Його сумніви лише додають болю. Софійка та Ярик ще малі, але відчувають напругу. Софійка недавно запитала: «Мамо, дідуся не заберуть, правда?» Я пригорнула її, але не знайшла слів. Як пояснити дитині, що роблю це з любові, а не з байдужості?
Правда, яка гризе
Мати майже не розмовляє зі мною. Вона доглядає за дідусем із запеклістю, наче хоче довести, що я помиляюся. Але я бачу, як вона в’яне: спина згорбилася, руки тремтять, плаче, коли думає, що я не бачу. Намагалася говорити знову, але вона різко обірвала: «Ти хочеш позбутися батька, щоб жити для себе». Це неправда, але її слова гризуть мене, немов отрута.
Знаю, що пансіонат — найкращий вихід. Там за дідусем доглядатимуть, годуватимуть, лікуватимуть. Але коли уявляю, як він там, у чужій кімнаті, без маминого голосу, без мене, мені важко дихати від сліз. Невже я його зраджую? Невже я слабка? Чи я роблю єдине можливе, щоб врятувати всіх нас?
Мій вибір
Ця історія — мій біль за право робити важкий вибір. У душі коти деруть, але я не здамся. Підпишу договір з пансіонатом, відвезу дідуся, навіть якщо мати мене зненавидить. Роблю це не для себе, а для нього, для неї, для своїх дітей. Нехай це рішення болить, але я вірю — воно правильне. У 38 років я хочу, щоб моя родина жила, а не виживала. Хай мати плаче, хай я плачу, але я несу цей хрест заради любові.
Не знаю, чи пробачить мене мати, чи зрозуміє дідусь. Але я знаю — не можу більше дивитися, як ми всі тонемо. Богдан Іванович гідний спокою, мати — відпочинку, а я — права бути почутою. Цей крок — мій бій за майбутнє, і я не здамся, навіть якщо він розіб’є мені серце.
Так важко робити вибір, коли знаєш, що він болить. Але іноді саме так і треба — заради тих, кого любиш.
