Колишнє серце, що знову навчилося битися
Олег поспішав додому, як ніколи раніше. І не дивно — останні дні у їхній хаті відбувалося щось дивовижне. Напередодні його дружина Галя… зварила борщ. Здавалося б, що тут такого? Дружина приготувала вечерю — звичайна річ. Але ж не для них.
Півтора роки Галина була тінню самої себе. Після трагедії, що забрала їхню єдину доньку, вона ніби вмерла разом із нею. Соломія загинула на пішохідному переході — усього 17 років, лише почала жити, вступила до університету, була розумницею та красунею… А потім — машина. І пустота. Більше дітей у них не було. Хотіли, лікувалися, та даремно. Змирилися. Вирішили: є донечка — і слава Богу, будуть онуки…
Але смерть Соломії зламала Галю. Вона перестала бачити світ: ні чоловіка, ні сонця, ні себе. Лежала годинами, не встаючи. Не милася, не їла, не розмовляла. Пішла з роботи, бо усмішки колег завдавали болю. Чорна хустка міцно в’їлася в її голову, а в хаті поселилася тиша — глуха, як жалоба.
Олег намагався говорити, переконувати, умовляти, витягати її з цієї безодні. Потім втомився, перебрався на диван. Її мати, сива, зморена безпорадністю, намагалася достукатися: “Ти молода, тобі 36, йому 40. У вас усе життя попереду… А ти себе хорониш”.
Та все було марно. Галя ніби чекала чогось — чи когось.
І ось тепер… Вона мила вікно. Без сліз. У тій самій чорній хустці, але вже з вогником в очах. І навіть промовила:
“Я підсмажила картоплю з грибами. Іди мий руки, будемо вечеряти”.
Олег завмер. Він не вірив своїм вухам. Щось змінювалося.
Спочатку обережно — Галя почала виходити на вулицю, відвідувати рідних. Потім — усмішки, рідкісні, але живі. На весілля племінника вона зняла жалобний одяг, підстриглася, наклала макіяж. Купили сукню. Вони поїхали в санаторій на море. Сонце, шум прибою, теплі вечори — усе це оживило їх. Там у них вийшов другий медовий місяць. Смішно, ніяково, як у молодості. Вони сміялися, цілувалися… І там же Галя вперше побачила Соломію уві сні. Донечка була радісною, сяючою:
“Мамо, ми скоро знову будемо разом. Потерпи трохи…”
Прокинувшись, Галя знала: їй скоро йти. Це не лякало. Але чоловікові не сказала — нащо турбувати?
Після повернення її запросили назад на роботу — напарниця пішла на пенсію. За пару місяців на підприємстві почався медогляд. Галя відчувала слабкість, але мовчала.
На УЗД молодий лікар раптом усміхнувся:
“Вітаю. У вас буде дівчинка!”
Галя подумала, що їй почулося.
“Моє серце?”
“Ваше теж. Але ви чуєте серденько вашої донечки”, — засміявся лікар і покликав Олега. “Татусю, знайомся із донечкою”.
Вони обійнялися й обоє заплакали.
Вагітність пройшла дивно легко. Галя літала, як на крилах. В строк народилася дівчинка. Із першої миті мати впізнала: вона — жива копія Соломії. Хотіла назвати так само, але рідні відмовили: “З ім’ям може й доля перейти…”
Назвали Дариною — “Богом дана”.
Зараз Даринці вже п’ять. Вона все більше нагадує Соломію — не лише обличчям, а й характером. Та сама усмішка, ті самі улюблені ляльки, пісні, танці. Та сама тиша й світло в очах.
А Галя з Олегом ніби ожили. Живуть. Сміються. Дихають. Їхня хата знову сповнена щастя, і в ній лунає дитячий сміх. А в серці — вдячність і любов.
Життя повернулося. І залишилося.
