Серце, розбите надією: шлях до нового щастя
«Марічко, між нами все скінчено! – холодно кинув Ігор. – Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення! У тебе три дні на збір речей. Виїдеш – зателефонуй. Я поживу в матері, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Марічко!»
Марійка мовчала, відчуваючи, як земля спливає з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щоразу щось йшло не так. Марійка вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей береглася ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла…
Двері захлопнулися за Ігорем, і Марійка, знесилена, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? До заміжжя вона жила в тітки, але та вже померла, а квартиру продав її син. Повернутися у село Вербове, у дім бабусі? Знімати житло? А робота? Питання роїлися в голові, але часу на роздуми не залишилося.
Вранці двері відчинилися, і в квартиру увійшла свекруха, Тетяна Василівна.
«Не спиш? Правильно, – сухо сказала вона. – Я прийшла стежити, щоб ти нічого зайвого не взяла».
«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина, – відгризнулася Марійка. – Мої речі будемо перераховувати?»
«Яка зухвала! А була такою милою, тихонею. Я ще після першого разу казала Ігорю, що ти не зможеш народити».
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться».
«Куди сервіз тягнеш?» – схвилювалася свекруха.
«Він мій, від тітки, пам’ять про неї».
«Без нього тут порожньо буде!»
«Це не моя турбота. Але у вас буде онук».
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка і мікрохвильовка – подарунки колег. Машину купила до весілля. У вашого сина своя».
«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно».
«Не шкодуєш, значить? Може, ти спеціально це робила?»
«Нісенітницю несете. Мені боляче навіть думати про це».
Марійка оглянула квартиру – її речей більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала – статуетка песця, пам’ять про бабусю. Всередині був тайник із сережками та перснем – не цінні, але дорогі серцю. Ігор вважав її сміттям. Невже викинув? Марійка відчинила балкон.
«Ти що там забула? – почувся голос свекрухи. – Збирайся й гайда!»
Песець знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимося».
Марійка заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі тобі співчуваємо, – сказав начальник. – Але без тебе важко. Три тижні вистачить? Будь на зв’язку, половина проектів без тебе встане».
«Добре, це відволіче. Дякую».
«Допомога потрібна?»
«Ні».
«Розпоряжуся щодо відпускних і премії».
«Дякую, до речі».
Марійка не стала шукати квартиру – поїхала у Вербове. Дім бабусі пустував з її смерті три роки тому. Матір Марійка не знала – та померла під час пологів. Тепер і сама Марійка не могла стати матір’ю…
Година у дорозі – і вона біля дому. Старий дуб, зарослі ромашки. Востаннє вони з Ігорем були тут восени, смажили шашлики. Марійка заїхала машиною у двір, ключ від комори був у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла. Тихо. На столі – брудні чашкУ двері знову застукали, але тепер це був Павло з кавою та посмішкою, яка здавалась таким же світлим початком, як і ранкове сонце над Вербовим.
