**Щоденник**
Знову відчув у серці тепло. Вже не вперше помічав, як дружина Марія дивиться на мої руки, коли я тримаюсь за лівий бік. Намагаюсь непомітно, трохи погладжу — і відпускаю. А вона питає:
— Знову болить, Іване? Треба до лікарні сходити.
— Само пройде, — відповідаю завжди однаково.
Дев’ять років ми з Марією живемо у селі, куди приїхали після університету. Я закінчив аграрний, вона — педагогічний. Але Марія так і не пішла працювати, бо я любив господарство: корови, вівці, кури, качки — усе треба годувати й доглядати. Вона залишилася вдома, весь день на ногах. А я став агрономом.
Марію з тринадцяти років виховувала бабуся — батьки загинули під час пожежі, а вона тієї ночі була в бабусі. Я сам із цього села, але після весілля через три роки помер мій батько — серце вдарило. А ще через два роки пішла й мати.
Залишилися ми з Марією самі. Все було добре, але дітей не було. Ми чекали, вона плакала вночі, молилася. Та досі нічого.
Одного ранку я снідав, зібрався на роботу — і знову схопився за серце. Не встигла дружина підбігти, як я впав. Швидка приїхала, але було пізно.
Після похорону Марія довго плакала:
— У тридцять років лишилася сама… Чому так несправедливо? Любила чоловіка, а Бог його забрав. Усіх забрав. За що?
Вранці доїла корову й ридала:
— Навіщо мені це господарство? Роблю через силу, бо жалко худобу…
Та чула її сусідка Ганна Михайлівна, завуч у школі. Прийшла якось:
— Чую, як плачеш. Продавай худобу, навіщо тобі самій? У сусідньому селі в школі вчителька пішла. Може, влаштуєшся? Хоча б серед людей будеш.
— Дякую, Ганно…
До осені Марія продала худобу й перебралася в інше село. Оселили її у великому домі. Вона вимила вікна, прибрала:
— Ось і почалося нове життя. Тільки паркан звалився — треба лагодити.
Попросила допомоги — виділили дошок. А робити треба самій.
— Оленко, — звернулася до сусідки, — підкажи, хто б поставив паркан?
— Є у нас тесля, золоті руки, але п’є. Без горілки не працює. Дружина його, Наталка, звела на це. Дітей у них двоє — дівчинки, чотири й два роки, але півроку тому їх забрали в опіку. Я скажу Миколі.
Наступного дня прийшли Микола з Наталкою, обидва з перегаром. Він оглянув паркан, а Марія вийшла:
— Господарюєте? — голосно крикнула Наталка.
Микола був неголений, брудний, але очі — чисті й ясні. Марія на мить завмерла: такі самі були в її чоловіка.
— Ось матеріал, — показала вона.
Наталка відкрила пляшку, випила, Микола теж. Але робив він добре. До вечора паркан стояв.
— Ну, звертайся, якщо що, — сказала Наталка.
**Зима**
Марія працювала в школі. Діти її полюбили. Однієї ночі прокинулася від стуку в двері. Глянула на годинник — шоста ранку.
На порозі стояв Микола:
— Моя Наталка померла. Вчора пили… Вона пішла, знайшла смерть біля твого будинку.
Поховали Наталку всім селом. Микола пив тиждень. А потім знову постукав:
— Сьогодні дев’ять днів. Давай пом’янемо.
— Чому до мене? У тебе ж друзі.
— Та я не пити… Просто поговорити.
Він показав зім’яте фото двох дівчаток:
— Що я їм скажу, коли спитають про матір?
— Боже, у них твої очі… — серце Марії стиснуло. — Давай одружимося. Я їх заберу — самій мені не віддадуть. А ти живи, як жив.
Вони розписалися. Село шепталося:
— Кращого чоловіка не знайшла?
Але тільки сусідка Олена розуміла. Марія зібрала документи й забрала дівчаток.
Микола, побачивши їх, заплакав. Старша, Оленка, сказала:
— Тату, ти такий брудний…
А менша, Тетянка, мовчки пригорнулася.
Марія влаштувала їх у садочок, сама працювала. Микола час від
