Така біда іноді приходить без попередження. Вона не стукає, не ламає двері. Просто входить у твоє життя з яскравим макіяжем, хижою усмішкою й фразою: “Ти зовсім не така, як я собі уявляла”. Так у наш дім увійшла Марта — зведена сестра мого чоловіка Петра, мамина улюблениця, через яку я мало не кинула все й не пішла.
Той вечір починався звичайно. Я вперше за місяць вийшла з роботи вчасно, забрала нашу доньку Софійку з садочка, і ми пішли до парку. Тепло, сміх дітей, приємна втома. Додому повернулися о восьмій. Не встигла я перевдягнутися, як задзвонив Петро.
— Люба, я їду зустрічати Марту, — сказав він спокійно.
— Марту? — здивувалася я. — Ту саму, зведену?
— Так, вона розвелася. Приїхала назавжди.
Я знала про неї лише з оповідей. Десять років тому її батько одружився з мамою Петра — Ганною Іванівною. З тих пір Марта була немов святою в їхньому домі. Свекруха її обожнювала. То зовнішністю взяла, то вміла вчасно заплакати. Петро рідко про неї розповідав. Я й не лізла. Але коли він повернувся додому опівночі з величезним чемоданом і втомленою посмішкою, я зрозуміла — наше життя вже не буде колишнім.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Марта відчинила двері у піжамі, з розмазаною підводкою й натягнутою усмішкою.
— Привіт! Значить, ти дружина Петра? Хм… А я думала, ти… ну, неважливо.
Свекруха, сяюча від щастя, накрила стіл, ніби на весілля: соління, курка, пиріжки. Сиділа поруч із Мартою і все примовляла, як та втомилася, як їй важко було з чоловіком, і як вона “заслужила почати все з нуля”. Потім, як ніби між іншим, кинула:
— Люба, може, допоможеш Марточці з роботою? У вас же знайомі є.
Так почався новий етап. Петро метушився, шукав їй вакансії, дзвонив знайомим. Я підбирала варіанти житла. У підсумку сусіди зверху здавали “однушку” — умовили їх. Петро навіть з документами допоміг. Все — заради “бідної дівчинки”, якій “не пощастило в житті”.
А потім почався справжній жах. Вранці — Марта. Ввечері — Марта. Машини у неї не було — вози як таксі. Готувати не хотіла — приходила до нас. Могла з’явитися о дев’ятій вечора, стати посеред кухні й заявити:
— Я не поїла, а сьогодні жахливо втомилася. Ви щось зварили?
Одного разу влаштувала вечірку, музику на всю гучність, сусіди викликали поліцію. Господарі квартири були в шаленстві, але Марта якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня влаштовувати скандал:
— Ви що, не могли за нею подивитися?! Вона ж тільки двадцять чотири, вона ж немов дитина!
— Вибачте, — не витримала я, — але ми з Петром не наймалися їй у няньки. Ми їй допомогли. Далі — вона доросла людина.
— Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!
Я вийшла з кімнати, але через стіну чула крики. Що ми “погано знайшли роботу”, що “не доглянули” дівчину.
Через кілька днів Марта пішла на лікарняний. Петра послали купувати їй продукти. Мене теж втягнули: “Прибирати, готувати”. Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама з температурою варила борщ і прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім почалися нові скарги від сусідів, і господарі вимагали, щоб Марта виїжджала. Роботу вона втратила — на неї теж жалілися. Свекруха приїхала забирати “сонце” додому, плачучи й лаючи всіх навколо. Я дивилася й мовчала. Бо знала — скажу хоча б слово — і сорвуся.
Але через пару тижній сталося диво: подруга Марти запросила її до Львова. Свекруха хвилювалася, метушилася. А я ледь не підстрибувала від радості. Вперше за місяці я змогла вільно зітхнути.
Марта поїхала. І з нею пішов той нестерпний хаос. Повернулася тиша. Спокій. І я знову змогла бути собою — дружиною, матір’ю, жінкою. А Марта нехай тепер влаштовує пекло комусь іншому. Лише б не нам.
