Липень, як завжди, я з дітьми поїхала на дачу до батьків. Чоловікові з відпусткою не пощастило — лишився вдома, господарювати, як то кажуть. Усе було звично й спокійно, доки я не повернулась… і не виявила в себе вдома несподівану «гостю». Замість тиші — дівочий сміх, замість затишку — сушка білизни, косметика, чужі капці в коридорі. На кухні — племінниця чоловіка, шістнадцятирічна Соломія. Сидить, ніби вдома. Чоловік, явно спійманий на гарячому, відразу підняв руки:
— Вибач, кохана… Не хотів тебе турбувати. Зараз усе поясню.
Я вже тоді здогадувалася, звідки вітер віє. Соломія, донька його сестри Оксани, у нас уже гостювала. Зазвичай, коли в Оксани починалася чергова «романтична зустріч» чи «терміновий відрядження», донька опинялася у нас. Ми не заперечували — розлучена жінка, молода, має право на особисте життя. Але то були одна-дві ночі. А тепер… Соня заїхала, щойно ми з дітьми вирушили на дачу, і досі навіть не думає повертатися до матері.
Уявіть: двокімнатна квартира у спальному районі Києва, п’ятеро людей — ми з чоловіком, два невгамовні сини й шістнадцятирічна дівчина, вже не дитина, але ще й не доросла. Дитяча — 12 квадратів, наша спальня — трохи більше. Перебитися день-другий ще можна, але жити так — катування для всіх.
У ванній — сушена білизна Соломії: мережива, тоненькі бретельки, все на виду. У мене хлопці підростають, вже помічають жіночу красу, і я точно не хочу, щоб їхнє перше захоплення асоціювалося з білизною племінниці. Зауваження я висловила ввічливо. Соня без суперечок усе прибрала, навіть вибачилася. Треба віддати їй належне — вона непогана дівчина: допомагає, чемна, чуйна. Але це поки ти розумієш: вона — тимчасова. А тепер… термін проживання невідомий.
Я підійшла до чоловіка:
— Сашу, а вона до початку школи поїде? Чи ми новий навчальний рік теж з «орендаркою» розпочнемо?
Чоловік лише знизав плечима:
— Не знаю… Оксана мовчить.
Ось тобі й відповідь. Мати, виявляється, повністю звалила доньку на нас, аби влаштовувати кохання. На що живе Соломія, що їсть, що робить вечорами — її не цікавить. А ми? А ми мусимо вивертатися навиворіт, щоб не образити, не вигнати, не показати дівчині, що вона тут — зайва.
Я вирішила не спалахувати одразу. Вранці подзвоню Оксані, спокійно все обговоримо. Але варто було їй почути тему розмови — дзвінок обірвався, і більше я не змогла додзвонитися. Трубку скидає відразу, короткі гудки, і, мабуть, номер уже в чорному списку. Приїхати до неї? Вона живе на іншому кінці міста, і я певна — двері не відкриє. Усе було кришталево ясно.
Тоді я видихнула і сказала чоловікові:
— Любий, вирішуй питання зі своєю сестрою. Мене вона слухати не хоче.
Він лише похилив голову:
— Схоже, і мене теж… Але куди ж Соню? Ми ж не виженемо дитину?
Ні, звісно. Соломія росла без батька, матір теж особливо не турбувалася. Ми їй усе дитинство допомагали: на дні народження — гарні подарунки, на свята — сукні, на Новий рік — телефони. Ми завжди були поруч. Але ми не її батьки. Ми — родичі. І якщо прихистити на час — це одне, а от жити разом місяцями… Ні. Це вже зовсім інша історія.
А Оксана? Вона насолоджується новим романом. Десь у ресторані, десь у кіно, а може, на вихідних у чоловіка. Їй добре. Соня — з нами, а значить, проблема вирішена.
І що тепер? Взяти Соломію за руку, відвезти назад і залишити під дверима? Жорстоко. Але й так жити — неможливо. Ми з чоловіком не підлітки, щоб ділити спальню з третьою людиною. Діти й так на нервах — режим порушено. А в Соні, між іншим, свій вік, свої настрої, музика, дзвінки, душ по три рази на день, нескінченні сторіс…
Я не знаю, що робити. Соня не винна. Але й бути замість матері я не підписувалася. Поки що я просто чекаю, коли в її матері прокинуться совість і вона згадає, що в неї є донька. Сподіваюся, не надто пізно.
