“Це ж сестра!” — скрикнув чоловік, коли його сестричка влаштувала шашлики прямо на моїх трояндах! Моя відповідь сягнула двох метрів у висоту…
Уявіть: дісталася нам від свекрухи хата у спадок. Ну, як хата — самі руїни. Похилий будиночок, паркан із трьох дощок і ділянка, заросла бур’янами по пояс. Мій чоловік, як і більшість чоловіків, глянув на це й махнув рукою: “Ще й треба вкладатися? Краще продати”.
А я… ну вперта ж я! Вчепилася в цю землю міцно. Вже уявляла, як тут буде рай. Цілий рік жила цим мріями. Вклала всі заощадження й, звісно, всю себе.
Сама фарбувала стіни, наймала майстрів, щоб дах не текти. Але найважливіше — розбила квітник. Не просто грядки, дівчата, а справжній маленький рай! Троянди, півонії, гортензії… Доглядала за кожною квіткою, як за дитиною.
Чоловік спочатку сміявся, а потім, коли побачив результат, аж очі розбіглися. “Оце так, Оленко!” — казав він, дивлячись на мої клумби. Я була щаслива. Знайшла собі віддушину.
Та не довго музика грала. Про наш “рай” дізналася сестра чоловіка, моя зовиця Наталка. Пані міська до мозку кісток, до землі байдужа, але відпочити “на природі” — оце вона любить! Особливо якщо цю природу хтось вже облаштував.
Однієї суботи, без попередження, під’їжджає авто. І звідти висипається вся Наталчина родина: вона, її чоловік і дві невгамовні дитини.
“Оленко, приві-і-т! Ми до вас на шашлики!” — кричить вона з порогу.
Я, звісно, в шоці, але що робити — родина ж. Показала хату, запросила на чай. А вони, навіть не знявши взуття, — прямиком на чисту веранду. І почалося…
Дівчата, це було не відпочинок — це було нашестя. Її чоловік поставив мангал прямо на мої плетисті троянди. Діти носились, як навіжені, товкли півонії, ламали гортензії.
А сама Наталка ходила, ніби королева, і роздавала накази: “Оленько, принесіть нам помідорчиків!”, “Де у вас чисті рушнички?”. Після них — купи сміття, витоптаний газон і зламані квіти.
Я стояла серед цього хаосу й ледве стримувала сльози.
І це, мої любі, був лише початок. Вони почали приїжджати щораз частіше. Без сорому! Не прибирали, посуд залишали брудним. Одного разу приїжджаю — а вони мої нові садові рукавички використали для чистки мангала! Ну як так?!
Ввечері намагалася поговорити з чоловіком. Пояснювала, що вклала в цю землю душу, що мені боляче бачити руйнування. А він, м’якотілий, лише зітхав.
“Оленко, я тебе розумію. Але це ж сестра! Як їй відмовити? Ми ж родина. Давай без скандалів”.
Тоді я зрозуміла: скандалу не уникнути. Бо мій “рай” перетворювався на шашликову зону, а моя “родина” витирала об мене ноги. План помсти визрів миттєво. Твердий. Високий.
Наступного тижня я зняла з нашої картки велику суму. Чоловік, побачивши СМС, аж підскочив.
“Оленко, ти що, з’їхала з глузду?! На що такі гроші?”
“На зміцнення родини, любий”, — усміхнулася я загадково. “Скоро все побачиш”.
Наступної суботи на ділянці кипіла робота — приїхали будівельники. Працювали швидко, ніби знали — час не чекає. Чоловік метушився, не розуміючи, що відбувається. А я, сидячи в шезлонгу з келихом чаю, спостерігала й давала вказівки.
Рівно о шостій вечора, коли останній шуруп був закручений, я б віддала все, щоб побачити його обличчя. Посеред ділянки тепер стояв суцільний паркан із профнастилу — два метри заввишки. Він ділив землю навпіл.
З одного боку — наш будиночок, веранда й мої клумби. З іншого — занедбана зона для “відпочинку” родини. У паркані була хвіртка — невелика, але з міцним замком.
“Що… що це?” — пробурмотів чоловік.
“Це наш сімейний компроміс”, — спокійно сказала я. “Ця частина — моя. Тут я господиня. А оця — для твоєї родини. Нехай Наталка там хоча б на голові стоїть і шашлики пече — тепер у неї своя територія”.
І тут, ніби за розкладом, під’їхала Наталчина машина. Вона вийшла, побачила паркан і завмерла. Її обличчя… дівчата, це була суміш шоку й обурення.
Вона почала щось кричати, дзвонити чоловікові, вимагати пояснень… А я лише мовчки взяла свій шезлонг і переставила його за новий паркан — туди, де тепер був мій порядок.
Скажіть чесно: я перестаралася? Чи іноді, щоб зберегти свій маленький рай, треба просто поставити дуже високий паркан?
