**Щоденник**
— Привіт, Соломіє! — весело промовила Мар’яна, набираючи номер. — Ми з чоловіком хотіли б на вихідні до вас завітати! Можна?
— Привіт… — відповідь пролунала холодно. — Ні, не можна.
— Як це? — здивувалася Мар’яна.
— Так, як чуєш, — сухо кинула Соломія.
— Ти щось обурена? Я не розумію…
— Ти ще пита́єш? Після того, що́ ти зробила, я не хочу тебе знати! — різко вигукнула Соломія.
— Що́ я зробила? Про що ти?
Сестри Бойченки виросли в селі на Полтавщині. Старша, Соломія, залишилася після школи в рідному селі: закінчила училище, стала бухгалтеркою. Вийшла заміж за місцевого підприємця Григорія, разом збудували будинок, народили сина Ярослава й допомагали вести сімейну справу.
Молодша, Мар’яна, завжди мріяла про міське життя. Від’їхала до обласного центру, влаштувалася продавчинею в великий магазин. З чоловіком, Олегом, робітником на фабриці, жили в орендованій двокімнатній хаті. Рівно через два роки після весілля у них народилася донька Олеся.
Попри відстань, сестри підтримували зв’язки. Коли Олесі виповнився рік, Мар’яна часто гостювала в Соломії. Свіже повітря — на користь дитині, та й допомога сестри не завадить. Іноді приїжджала на вихідні, а то й на місяць.
Соломія завжди приймала їх із радістю. У будинку місця вистачало, а Олеся була тихою, слухняною дівчинкою. З часом Мар’яна почала залишати доньку в сестри і без себе — спочатку на кілька днів, потім на тиждень, а літом і зовсім на місяць. Казала, що з чоловіком хочуть трохи відпочити. Соломія не заперечувала. Працювала вдома, і хоча їй було незручно, допомагала.
Сама ж Мар’яна не поспішала повертати гостинність. У їхній тісній квартирі для родини Соломії не було місця, і коли ті приїжджали до міста — просто знімали житло. А Мар’яна навіть не завжди знаходила час зустрітися. То записана в салон, то зайнята. Іноді заходили до неї на годину — і все.
Але Соломія не хотіла зациклюватися на цьому. Головне — щоб діти були в ладах, а сестра, хоч і не бездоганна, все ж таки рідна.
Ярослав виріс, збирався вступати до університету. Батьки були готові платити за навчання. Але напередодні подачі документів Соломія важко захворіла: температура, слабкість. Григорій обіцяв відвезти сина до міста, але супроводжувати не міг — робота.
Тоді Соломія вирішила подзвонити сестрі:
— Мар’янко, — ледве чутно прошепотіла вона. — Чи не могла б ти завтра допомогти Ярославу з документами? Зустріти, відвезти до університету, підказати… І щоб переночував у тебе? Гриць забере його зранку…
Затяжна пауза.
— Вибач, у мене ніяк не вийде, — почулася відповідь.
— Чому? — Соломія не вірила своїм вухам.
— Я записана в салон, потім з Олесею по магазинах — їй скоро у табір, треба все купити.
— Мар’яна, я ніколи тебе ні про що не просила. Це всього один день…
— Не можу, чесно, — різко відповіла та.
— А переночувати? Хай би навіть на підлозі!
— Соломіє, він же дорослий хлопець. Куди я його? До себе в кімнату? Чи до Олесі? Вони обоє підлітки, якось незручно. А кухня в нас маленька — ти й сама знаєш…
Соломія відчула, як в носі залоскотало. За стільки років вона жодного разу не сказала сестрі «ні». Завжди приймала, годувала, піклувалася. А натомість — таке…
— Гаразд. Я все зрозуміла, — тихо сказала вона.
У підсумку допомогла інша родичка — двоюрідна тітка Григорія, з якою вони рідко спілкувалися. Вона із задоволенням відвезла Ярослава, допомогла з документами, навіть прихистила й показала місто.
Ярослав вступив. Батьки зняли йому кімнату. Він виріс — відповідальний, розумний. Але Соломія не могла забути: у скрутну мить рідна сестра просто відмовила.
Минув місяць. І ось дзвінок:
— Привіт, ми з Олесею хочемо на тиждень до вас — у мене відпустка, у неї канікули!
— Ні, — спокійно відповіла Соломія.
— Як це — ні?
— Так, як сказала. Більше ви в мене не зупинитеся. Хочете свіжого повітря — знімайте помешкання. Але на мою допомогу не розраховуйте.
— Це через Ярослава?
— Так. Один-єдиний раз я попросила, а ти мене відправила. Ми закінчили. Роками ви відпочивали в моєму домі, а коли мені знадобилася допомога — ти вибрала салони й магазини.
— Ну, вибач… — спробувала втрутитися Мар’яна.
— Вже не треба, — відрізала Соломія.
Більше вони не спілкувалися. Олеся й Ярослав продовжували бачитися — і Соломія не заважала. Дівчина була невинна. Але в її домі вона більше не ночувала.
А Мар’яна й через роки не вважала себе винною. «У неї ж великий будинок, їй було не складно», — думала вона. Але більше в той будинок вони так і не зайшли.
Іноді краще без рідної сестри, ніж з такою, на яку не можна покластися у найважчий момент.
