Телефон задзвонив о сьомій ранку, коли Марічка лише встала й пішла на кухню ставити чайник. Вона глянула на екран і скривилася – дзвонила молодша сестра Наталка.
— Алло, Натусю, що трапилося? Ти ж знаєш, я ще навіть не прокинулася як слід.
— Мар’янко, терміново приїжджай до мами! — голос Наталки звучав схвильовано. — Я вже все вирішила, документи оформила. Ми продаємо мамину квартиру й влаштовуємо її до гарного пансіонату.
Марічка ледь не впустила телефон.
— Що ти сказала? Який пансіонат? Про що ти взагалі?
— Не роби вигляд, що не розумієш! Мама остаточно глузду втрачає. Вчора газ не вимкнула, а позавчора сусідка знайшла її на сходах – забула, на якому поверсі живе. Так більше не може бути!
— Наталко, зачекай. Давай спокійно поговоримо. Які документи ти оформила?
— Довіреність на продаж квартири. Мама сама підписала. Я їй пояснила, що це для її ж блага.
Марічка відчула, як усе всередині закипає.
— Ти здуріла? Як ти могла таке зробити без нас? У мами двоє дітей, між іншим!
— А де ти була весь цей час? — відчепилася Наталка. — Приїжджаєш до мами раз на тиждень на півгодини й думаєш, що виконуєш дочірній обов’язок? А я щодня після роботи до неї йду, продукти купую, стежу, щоб ліки приймала!
— Я працюю з ранку до ночі, ти ж знаєш! І живу не за кутком, як ти!
— Ось саме тому я й вирішую, що для мами краще. Приїжджай, якщо хочеш попрощатися з квартирою. Завтра ріелтор приходить оцінювати.
Наталка кинула трубку. Марічка стояла посеред кухні з телефоном у руках і не могла повірити у те, що відбувається. Молодша сестричка, яку вона ще недавно сприймала як вередливу дівчинку, взяла й вирішила за всіх долю їхньої сімдесятип’ятирічної мами.
Марічка швидко вдягнулася й поїхала до матері. По дорозі вона згадувала, як після смерті батька саме вона, як старша, взяла на себе всі турботи про маму. Допомагала грошима, вирішувала побутові питання, возила по лікарях. А Наталка тоді лише інститут закінчувала, жила безтурботним студентським життям.
Квартира мами була на третьому поверсі старої п’яти поверховки. Марічка піднялася знайомими сходами й подзвонила у двері. Отворила мама – Галя Михайлівна, невисока, худенька жінка з уважними карими очима.
— Марійко, рибко! — зраділа вона. — Так рано приїхала. Щось трапилося?
— Мам, нам треба поговорити. Серйозно поговорити.
Вони пройшли на кухню. Мама поставила чайник і дістала з шафи печиво.
— Мам, розкажи мені про вчорашній день. Що ти робила?
Галя Михайлівна задумалася.
— Вранці встала, поснідала. Потім… Потім Наталочка приходила. Ми про щось розмовляли. Вона якісь папери принесла.
— Які папери, мам?
— Не пам’ятаю точно. Казала, що це важливо для мого блага. Що треба підписати.
— І ти підписала?
— Так, звісно. Наталочка ж краще розбирається у таких речах. Вона ж економіст.
Марічка стиснула кулаки. Мама дійсно стала забудькуватою, але це не означає, що вона втратила право голосу у власному житті.
— Мам, а ти пам’ятаєш, про що ще Наталка казала?
— Щось про пансіонат. Казала, що мені там буде ліпше, що за мною доглядатимуть. Але я не хочу нікуди їхати звідси, Марійко. Це ж мій дім.
У маминих очах блиснули сльози. Марічка обняла її.
— Нікуди ти не поїдеш, мам. Я не дозволю.
У цю мить у двері подзвонили. Прийшла Наталка – енергійна, коротко стрижена жінка сорока трьох років у діловому костюмі.
— О, ти вже тут, — сказала вона, побачивши Марічку. — Добре. Тепер можемо все обговорити по-дорослому.
— По-дорослому? — Марічка встала зі столу. — Ти називаєш дорослою поведінкою обман безпорадної літньої жінки?
— Нікого я не обманювала! Мама сама погодилася підписати довіреність.
— Мама не розуміла, що підписує!
— А мама ось тут, між іншим! — втрутилася Галя Михайлівна. — І годі вже кричати в моїй квартирі!
Сестри замовкли. Мама рідко підвищувала голос, і коли це траплялося, всі її слухалися.
— Наталочко, поясни мені ще раз, що це за папери я вчора підписувала.
Наталка сіла поруч із мамою й взяла її за руку.
— Мам, я оформила довіреність на продаж квартири. І знайшла для тебе чудовий пансіонат. Там чисто, гарно, є лікар, кухар готує дієтичну їжу. У тебе буде окрема кімната, і ми зможемо відвідувати тебе, коли схочемо.
— Але я не хочу продавати квартиру, — тихо промовила мама. — Тут усе моє життя. Тут жив твій тато.
— Мам, зрозумій, тобі одній небезпечно тут залишатися. Ти можеш газ не вимкнути, впасти, і ніхто не дізнається.
— У мене є сусіди, є ви.
— Сусіди – чужі люди. А ми працюємо. Марічка живе в іншому кінці міста, я теж не можу що хвилини бути поруч.
Марічка не витримала.
— Наталко, ми можемо найняти сидА потім вони всі разом сіли за кухонним столом, і мама, посміхаючись, сказала: “Головне, що ми разом, а решта – наживемо.”
