— Оце так сестра! — скрикнув чоловік, коли його рідна сестричка влаштувала шашлики просто посеред моїх троянд! Моя відповідь виросла аж на два метри у висоту…
Уяви собі: дісталася нам від свекрухи хата у селі. Ну як хата — стіни, дах, а решта — руїна. Похилий будиночок, паркан, що тримався на честь слова, та ділянка, заросла лободою по коліно. Мій чоловік, як і більшість чоловіків, глянув на це й махнув рукою: «Та ну його, здамо».
А я… ну вперта, як віслюк. Вчепилася в цю землю зубами. Вже уявляла, як тут буде рай. Цілий рік жила цим мріями. Вклала туди всі заощадження й усі сили.
Сама білила стіни, наймала мужиків, щоб дах не тек. Але головне — розвела квітник. Не просто грядки, дівчата, а справжній райський куточок! Троянди, півонії, бузок… Доглядала за кожною квіткою, ніби за дитиною.
Чоловік спершу сміявся, а потім, коли побачив, аж рота роззявив. «Ну ти, Оленко, дала!» — казав він, оглядаючи мої квітучі клумби. І я була щаслива.
Та не на довго. Про нашу «садибу» дізналася його сестра, моя золовка Марта. Пані, що й кріп свіжий у руки не брала, але «відпочити на природі» — оце вона завжди готова. Особливо якщо природу вже хтось облаштував.
Однієї суботи, без попередження, на подвір’ї з’являється авто. З нього висипається вся Мартина орда: вона, чоловік і дві дитини, що бігали, ніби табун диких коней.
— Оленко, приві-і-т! Ми до вас на шашлик! — оголосила вона, наче це було домовлено.
Я оніміла, але що робити — родина ж. Показала будинок, запропонувала узвару. А вони, наче татари, одразу на веранду — у взутті. І почалося…
Дівчата, це не був відпочинок — це було нашестя. Її чоловік поставив мангал прямо на мої троянди. Діти топтали півонії, ламали бузок.
А Марта ходила, ніби пані-господиня: «Оленко, де в тебе сіль?», «Принеси ще пива!». Після них лишилися купи сміття, витоптаний газон і мої квіти, ніби після упаду метеорита.
Я стояла серед цього хаосу й ледве стримувала сльози.
Але це був лише початок. Вони почали приїжджати щотижня. Ні сорому, ні совісті. Одного разу я приїхала — а вони мої нові рукавички використали, щоб вугілля роздувати!
Ввечері я спробувала поговорити з чоловіком. Розказувала, як мені боляче, як я вкладала душу в цю землю. А він, м’якотілий, лише зітхнув:
— Оленко, я розумію. Але це ж сестра! Як їй відмовити? Ми ж родина. Давай без сварки.
Тоді я зрозуміла: сварки не уникнути. Бо мої квіти гинули, а моя «родина» витирала об мене ноги. План зрів у мені, як грім.
Наступного тижня я зняла з нашої картки чималу суму. Чоловік, побачивши СМС, аж пополовів:
— Оленко, ти з глузду з’їхала?! На що такі гроші?!
— На зміцнення родини, любий, — відповіла я таємничо.
Тієї суботи на ділянці кипіла робота — приїхали муляри. Чоловік метушився, не розуміючи, що відбувається. А я, сидячи в кріслі з кухлем холодного квасу, лише посміхалася.
О шостій вечора все було готово. Посеред подвір’я тепер стояв паркан із профнастилу — високий, міцний, немов фортечний мур. Він ділив ділянку навпіл.
З одного боку — наш будинок, веранда й мої квіти. З іншого — пустир, де могла гуляти Марта з родиною. У паркані була хвіртка — з замком.
— Що це таке?! — пробурмотів чоловік.
— Це наш спільний простір, любий, — спокійно сказала я. — Ось тут — моя земля. А там — твоя родина. Нехай Марта смалить шашлики, скільки завгодно. Тепер у неї свій куточок.
І як на замовлення під’їхала їхня машина. Марта вийшла, побачила паркан і завмерла. Її обличчя… дівчата, це було щось!
Вона почала кричати, дзвонити братові, вимагати пояснень. А я лише взяла крісло й перенесла його за паркан — туди, де тепер був мій світ.
Скажіть, я перегнула? Чи іноді, щоб зберегти свій рай, треба просто поставити дуже високий мур?
