Від батьків я завжди чула лише про помилки молодості…
Скільки себе пам’ятаю, відчувала себе чужою в рідній сім’ї. Мене ніколи не обіймали просто так, не запитували про справи, не хвалили, не захищали. Мама прямо казала: «Ти була незапланованою. Я одружилася лише тому, що завагітніла тобою. Ми з твоїм батьком навіть не збиралися жити разом, але довелося». Ці слова я чула з дитинства, і вони ранили до болю.
Мені було всього три роки, коли у домі з’явилася вона — Олена. Сестрі з народження приділяли всю увагу: любов, піклування. У неї були найкрасивіші сукні, найяскравіші іграшки, найкращі ласощі. Вона могла в будь-який момент попросити грошей на морозиво — і їй давали. Могла вередувати, грубіянити, ламати речі — батькам це лише подобалося. А я? Я була ніби по струнці. Нічого мені не дозволялося. Навіть крок вбік — і одразу оклик: «Соромно! Подивись, яка Олена у нас розумниця, а ти…»
Я зростала в тіні. В тіні голубоокого янгола, за яким доглядав увесь дім. Довелося дорослішати рано. Я сама захищалася в школі, сама вчилася, сама долала образи. Ніхто не цікавився, як я почуваюся. Я стала непомітною.
Коли виповнилося двадцять, я більше не могла витримати. Зібрала речі і поїхала. Просто в інше місто. Без істерик, без сцен. Батьки навіть не запитали, куди я їду. Не зателефонували ні через день, ні через тиждень. Дзвонили подруги, однокурсники, колеги. Але не вони. Часом я сама телефонувала. У відповідь — байдужість, натягнута ввічливість. Наче я чужа.
А потім у моєму житті з’явився він — чоловік, який полюбив мене за те, якою я є. Він зробив мені пропозицію. Ми скромно одружилися, і я народила йому двох прекрасних дітей. Він завжди був поруч у важкі хвилини, підтримував, любив, піклувався. Вперше я відчула, що потрібна комусь. Справді.
Олена жила з батьками. Манірна, гарна, прискіплива. Скільки пам’ятаю — їй ніхто не підходив. Наречені приходили і йшли. Ніхто її не влаштовував. Вічно всім незадоволена, постійно з претензіями.
І ось одного разу тато захворів. Мені зателефонували. Я, як дочка, звісно, не відвернулася. Я допомагала — щомісяця надсилала гроші, навіть коли сама була в скрутному становищі. Мій чоловік ніколи не дорікав мені за це. Він знав, як важливо для мене допомогти. Може, батьки і не були ідеальними, але я — людина. У мене є совість.
І ось приходить до мене Олена. Сіла за стіл, оглянулася — і раптом каже: «Ти мало надсилаєш грошей. Ти ж живеш, як у маслі. Ми тобі все в дитинстві дали, а тепер ти навіть простого не можеш повернути».
Я слухала і не вірила. Що ви мені дали, скажи? Де ж те світле дитинство, про яке ти говориш? Ті гроші, те піклування? Я ж по чужих квартирах печі мила, щоб купити собі чоботи! Я ж ваших дітей доглядала за шматок хліба, коли ви з мамою відпочивали на морі!
Вона намагалася зробити з мене ворога, втертися в довіру до мого чоловіка, маніпулювати жалем. Я бачила, як її очі оцінюють кожен кут у нашому домі. Шукала привід, щоб забрати більше. Не для батька. Для себе.
Я не стала влаштовувати скандал. Я просто перевела гроші — більше, ніж зазвичай. Але написала одне: «Сподіваюся, тепер ви не будете пам’ятати про мене. Ні з претензіями, ні з докорами. Просто — забудьте. Я не просила любові. Але хоча б не турбуйте мою родину».
Не знаю, чи варто прощати. Можливо, якби було за що. Але за ці роки — жодного визнання, жодного «вибач», жодного «ти нам дорога». Лише вимоги. Лише очікування. Я втомилася платити за своє народження. За те, що з’явилася у цьому світі не за планом. А я жива людина. Жінка. Мати. Сестра.
Скажіть… ви б пробачили?..
