Оксана прокинулась зі світанком, приготувала сніданок, зібрала чоловікові їсти з собою і лиш тоді пішла його будити.
— Оксанко, нащо так багато? Завтра ж повернусь, — сказав чоловік, побачивши об’ємну сумку.
— Два дні треба щось їсти. Не буде тобі часу там готувати, підігрієш і поїси. Не вигадуй. Там окрім їжі ще теплий одяг. Нічі вже холодні. Пий чай, поки не охолонув, — відмахнулася Оксана.
Чоловік поїв до схочу, вдягнувся, взяв сумку.
— Я поїхав, а ти лягай, досипай, — сказав він, виходячи з квартири.
Оксана зачинила за ним двері, повернулася на кухню і виглянула у вікно. Вона знала, що на середині двору Вова обернеться і помаше їй. Чоловік справді зупинився і, обернувшись на будинок, підняв руку. Вона помахала у відповідь. Оксана усміхнулася про себе: «Немов молодята». На душі стало тепло і добре.
З недавніх пір, як пішла на пенсію, вона завжди так проводжала чоловіка на роботу чи на дачу. Вони прожили разом двадцять шість років. Не так багато для їхнього віку. У кожного з них за плечима був досвід минулих стосунків.
Оксана не любила залишатися сама. Поехала б із чоловіком на дачу, але обіцяла доньці посидіти з онуком сьогодні. Оксана зітхнула. Спати не хотілося. Але що робити? Для приби́рання ще зарано. Не ввімкнеш же пилосос о шостій ранку. У панельних будинках чутність чудова. Люди у вихідний люблять поспати.
Від нудьги Оксана прилягла на ліжко прямо в халаті. Лежала й думала про всяке, несподівано для себе заснула.
Їй навіть сон приснився. Був у бабусі в селі пес Барі, великий і кудлатий. Уві сні він підбіг до Оксани, радосно виляючи хвостом. «Барі, привіт! Звідки ти?» — спитала Оксана й простягнула руку, щоб погладити собаку. Та Барі раптом оскалився на неї. Оксана одсмикнула руку, не розуміючи, чому він не дав себе пестити…
Оксана здригнулася й відкрила очі. У кімнаті пусто, жодного Барі нема й бути не могло. Пес здох від старості, коли Оксані було чотирнадцять. Глянула на годинник — спала лиш хвилин десять. Оксана знову заплющила очі. «Померлі сняться до непогоди, а собаки — до родичів», — встигла подумати вона, як дзвінок у двері. Хто ж це так рано?
Оксана сіла, спустила ноги з ліжка, взула капці й пішла у передпокій. Дзвінок лунув знову, підгануючи її.
— Та йду я, йду, — буркнула Оксана й відчинила двері.
Побачивши на порозі гостю, ледь не зачинила двері перед носом тієї, кого найменше хотіла бачити. Кажуть, перша думка найправдивіша. Потім Оксана шкодувала, що не вчинила так. На порозі стояла її молодша сестра. Серце затріпалося в грудях, мов пійманий птах у пастці.
— Здоровенькі, сестричко! — промовила Ярина, наголошуючи на останньому слові, й усміхнулася.
Великі зуби сестри виступали вперед. Коли вона посміхалася, був видно край блідо-рожевих ясен. «А кажуть, провісних снів не буває», — подумала Оксана, згадавши оскал Барі. Думка була неприємна. Візит сестри після багатьох років розлуки не обіцяв нічого доброго.
У них були різні батьки й десять років різниці. Батько Оксани загинув у аварії, через три роки мама знову вийшла заміж і народила Ярину. Сестри не схожі були ні зовні, ні характером. Оксана — повненька й невисока, з тонкими приємними рисами обличчя і м’яким характером. А Ярина — висока, худа, з видовженим обличчям і випираючими вперед великими зубами.
— Що, так і триматимеш на порозі? У хату не запросиш? — спитала Ярина.
У Оксани ще був шанс захлопнути двері. Але це ж сестра, хоч і несподівана, і непрохана.
— Заходь, — сказала вона, розчиняючи двері.
Ярина увійшла в квартиру, скинула туфлі на досить високих підборах, поправила перед дзеркалом зачіску й обернулася до Оксани.
— Не чекала? А я ось приїхала. — Ярина хотіла взути Вовчині шльопанці, але Оксана дістала з шафи гостеві. Ярині вони були замалі, але інших не було.
— Ну, показуй, як живеш, — Ярина пройшла в кімнату, вертячи головою й визОксана, глянувши на фотографію сестри, зрозуміла, що пробачення – це єдине, що може принести спокій обом, і витерла сльозу, яка котилася по її щоках.
