Обмін дітьми: як сестри здійснили фатальну помилку, за яку довелося платити роками
Буває, що лише одна мить, керована розпачем та емоціями, може зламати долі відразу кількох людей. Особливо коли стосується того, що найдорожче — дітей. Саме так сталося з двома сестрами — Оленою та Марією, які були нерозлучними з малку. Жили вони як дві голки в одній сорочці, не ділили ні іграшки, ні батьківську любов, навіть перше кохання пройшли разом. Шкільні роки, перші побачення, весілля — усе було спільно. Здавалося, життя їхнє йде однаковим шляхом, ніби за одним сценарієм, лише в різних домах.
І чоловіків собі обрали подібних — Марія вийшла заміж за Юрія, Олена — за Тараса. Друзі з дитинства, колеги по рейсах, далекобійники, які майже не бували вдома. Сестер це влаштовувало — чоловіки працюють, а вони поряд, підтримують одна одну, як завжди. Коли одна завагітніла, друга теж незабаром «підхопила». Разом стали на облік, разом обирали пологову. Обидві — щасливі й трішки налякані. Хто народиться — вирішили не дізнаватися, нехай буде сюрприз.
Олена мріяла про доньку, Марія — про сина. Та вийшло навпаки. В Олени народився хлопчик, у Марії — дівчинка. І тоді Марія, ніби жартома, кинула:
— Давай поміняємося? Ну справді, ну що то за доля, усе наввипередки…
Олена нервово всміхнулася, але в душі щось стиснулося. Жарт не здався смішним. Проте Марія повторювала це знову і знову — спершу з усмішкою, потім наполегливо, усе серйозніше. Говорила, що мріяла про хлопчика, що їй важко, що так буде краще. І в один момент Олена здалася. Їй згадався Тарас, як він обіймав чужі донечка на вулиці й казав: «Хочу доньку, свою принцесу…»
Чоловіки були щасливі. Подарунки, квіти, шампанське, гості. Та Олена щоразу відчувала, як у неї стискається серце, коли бачила, як Тарас носить на руках не свою дитину. Спочатку вона намагалася придушити провину. Потім — переконати себе, що вчинила правильно. Адже діти ж рідні одна одній, отже, нічого страшного. Але совість мучила.
Все перевернулося, коли через три роки Марія померла. Хворіла довго, болісно, і врешті пішла, залишивши свого «сина» — рідного сина Олени — з батьком. Олена й Тарас допомагали Олегові, як могли. А потім у нього з’явилася жінка — Ганна. Спокійна, лагідна, здавалася надійною. Навіть хлопчика, Данила, прийняла. Спочатку.
Але варто Ганні народити власну дитину, усе змінилося. Данило став для неї як кісточка в горлі. Вона принижувала його, говорила гидотне, могла вдарити, кричала без причини. Від Олега все ретельно ховала, та Олена бачила. І її серце розривалося від болю. Вона не могла більше мовчати, знаючи, що її син живе в пеклі, яке вона сама й влаштувала.
Одного вечора, коли Ганна знову лаяла хлопчика, Олена не витримала. Вона зібрала Тараса, Олега й розповіла всю правду. Кожне слово було важким, кожне — як камінь на душі. Тарас був у лютості. Спочатку не вірив, потім мовчки вийшов із хати. Олена плакала — від страху, від провини, від усвідомлення, що зруйнувала чиєсь і своє життя. Та через два дні Тарас повернувся. Сказав, що хоче зробити ДНК. Після тесту — мовчання. Потім — обійми.
— Ми все виправимо, — сказав він.
Процес усиновлення йшов повільно, але впевнено. Ганна відмовилася від Данила, їй чужа дитина виявилася непотрібна. Дівчинка — дочка Марії, яку Олена виховувала як свою, — залишилася з нею. Вона не знала всієї правди, та й не потрібно було. Головне — любов і турбота, які Олена дарувала від усього серця.
Минули роки. Олена досі докоряє собі, але знає, що вчинила правильно, коли зізналася. Вона врятувала свого сина. Хоч і пізно, хоч через біль, але встигла. А в житті іноді найголовніше — не те, де помилився, а те, чи вистачило сил усіх виправити…
