Деколи здається, ніби сама доля влаштовує випробування. Про батькову коханку Соломія довідалася випадково — того дня вона прогуляла школу, бо супроводжувала подругу Марійку до майстра татуювань. Іти до торговельного центру в шкільній формі було недоречно, тож вона заскочила додому переодягнутися. Коли Соломія натягувала джинси, у дверях повернувся ключ, і вона завмерла, ледве тримаючись на одній нозі, адже друга застрягла в штанині. Навіть мелькнула думка про злодіїв, але потім почула батьків голос — схоже, він із кимось говорив.
— Зараз візьму форму та виїжджаю, не можу ж сказати, що був на футболі, якщо сумка лежить під ліжком, — донеслося з передпокою.
Соломія помилилася — це не була розмова, батько записував голосове, бо за кілька хвилин вона впізнала жіночий голос:
— Коханий, так сумую, не дочекаюся… До речі, спекла твої улюблені вареники, поспішай, а то остигнуть! Цілую!
Сенс почутого дійшов до неї значно пізніше — спочатку вона лише впізнала голос: це була тітка Оленка, батькова колега та водночас сестра маминої подруги, яка часто бувала у них. Соломії вона подобалася: тітка Оленка не була схожа на інших дорослих — не удавала, що знає, як жити правильно, любила гарно повеселитися й слухала сучасну музику, а не ті сумні пісні, які віддавали перевагу її батьки. Лише коли Соломія задумалася, чому тітка Оленка записує батькові голосові, вона збагнула сенс почутих слів.
У цю мить ключ знов повернувся, і в хаті затихло. Соломія опустилася на ліжко й прокрутила в голові слова тітки Оленки — ні, їй не почулося, у її батька дійсно є інша. І що тепер робити? Сказати матері? Чи ні? Як тепер поводитися з батьком та з нею?
Нічого не вирішивши, вона побігла на зустріч із подругою — та вже написала п’ять повідомлень. Вони так чекали цього походу — цілий місяць вибирали ескіз, а Марійка досконало навчилася підробляти мамині підписи. Та настрій тепер зник.
— Соло, ну що з тобою? — не відставала подруга. — Чого надулася? Теж хочеш тату? Та давай я мамі підроблю, звичайна справа!
Як би чудово було поділитися цією новиною, перекласти тягар на когось, але навіть подрузі розповісти соломилася духу. Тож Соломія вдала, ніби справді справа у татуюванні.
Наступні два тижні вона не могла вчитися, не гуляла з подругами, уникала розмов із матір’ю й грубила батькові. Що робити далі, не знала. Одного разу ледь не вилила матері все, але та почала лаяти її за двійку з хімії, і розмова не вдалася — страшно посварилися. Ввечері мати прийшла до кімнати із медовиком, який Соломія любила, й мовила:
— Пробач, рибко, що накричала. Знаю, це непедагогічно. Та я так хвилююся через твої екзамени! Хочу, щоб у тебе все було гаразд…
— Мамо, ну знов починаєш — здам я їх! Цей медовик — мені?
— Авжеж тобі. Миримося? Не виношу, коли сваримося!
Соломія взяла медовик, чмокнула матір у щоку й пообіцяла собі — ніколи не завдасть їй такого болю. Якщо вона так переживає через дурну сварку, то що ж буде, коли дізнається про батька? Треба зробити все, щоб вона ніколи не довідалася.
Так Соломія мимоволі стала батьківською спільницею: прикривала його, коли затримувався, нагадувала про сімейні свята й мамині прохання, відволікала матір, коли йому дзвонили. Разом із тим вона ігнорувала його прохання, грубила й ледве стримувалася, щоб не вилити все, що про нього думала.
А потім все якось вляглося: батько став повертатися вчасно, Соломія склала іспити й перей
Роки потому, слідуючи пальцями по вже вицвілій татуюванній фразі *”Любов сліпа”*, Ліда зрозуміла, що юна рішучість ніколи більше не кохати була такою ж спонтанною помилкою, як і та, що колись наказала їй ненавидіти батька, бо життєва мудрість приходить саме через пережите — кохання може справді засліпити, але й навчить бачити.
Шанс на виправлення.