**Щоденниковий запис**
Дізналася про тата випадково – того дня прогуляла школу, бо супроводжувала подругу до тату-майстра. Забігла додому перевдягнутися, щоб не йти у шкільній формі до ТРЦ «Річка». Коли натягувала джинси, у дверях повернувся ключ. Завмерла, ледь тримаючи рівновагу на одній нозі, бо друга застрягла в штанині. Злякалася, що грабіжники, але впізнала татовий голос – з кимось розмовляв.
“Зараз візьму форму й виїжджаю, не можу сказати, що був на тренуванці, коли спортивна сумка під ліжком”.
Помилилася – це ж був не дзвінок, а голосове! Через хвилину чую жіночий голос:
“Коханий, так сумую, не дочекаюся… Приготувала твої улюблені вареники, поспішай, а то охолонуть. Цілую!”
Сенс почутого дійшов пізніше. Спочатку впізнала голос: це ж тітка Оксана, татова колега й сестра маминої подруги, яка часто у нас гостювала. Мені вона подобалася – не як інші дорослі: не вдавала, що знає, як жити правильно, любила розважатися, слухала сучасну музику, а не ті сумні пісні, що люблять мої батьки. І лише коли задумалася, чому тітка Оксана пише йому голосові, зрозуміла зміст слів.
У цю мить ключ знову повернувся, у квартирі стихло. Сіла на ліжко, перекручуючи в голові слова тітки Оксани – ні, не здалося, у тата справді зв’язок з іншою. Що тепер робити? Розповісти мамі? Як поводитися з татом і з нею?
Не наважившись ні на що, побігла на зустріч із подругою – та вже п’ять повідомлень надіслала. Ми так чекали цього походу – місяць вибирали малюнок, а подруга досконало підробляє мамин підпис. Та тепер я не мала жодного настрою.
“Соло, що з тобою? – допитувалася подруга. – Нащо надулася? Теж хочеш тату? Давай підроблю мамин підпис, дрібниці!”
Як же хотілося поділитися кимось цією новиною, поділити провину, але говорити про таке навіть із подругою не могла. Тому Соня вдала, що справа дійсно у тату.
Наступні два тижні не могла вчитися, не гуляла з подругами, уникала маминих розмов, грубила татові. Що робити – не знала. Одного разу ледь не розповіла мамі, але та почала лаяти мене за двійку з хімії, й ми жахливо посварилися. Ввечері мама зайшла до кімнати з шоколадним еклером, які я обожнюю:
“Вибач, котику, що накричала. Знаю, це непедагогічно. Просто так хвилююся через твої екзамени! Хочу, щоб у тебе все було добре…”
“Мамо, ну годі вже – здам я їх! Цей еклер – мені?”
“Звісно, тобі. Миримось? Не виношу, коли сваримось!”
Узяла еклер, поцілувала маму в щоку й пообіцяла собі – ніколи не завдасть їй такого болю. Якщо вона так переживає через нашу дурну сварку, то що буде, коли дізнається про тата? Треба зробити так, щоб вона ніколи не довідалася.
І я мимоволі стала татовою співучасницею: прикривала, коли він затримувався на роботі, нагадувала про сімейні свята й мамині прохання, відволікала маму, коли йому хтось дзвонив. При цьому ігнорувала його прохання, грубила й ледве стримувалася, щоб не вилити на нього все, що думаю.
Потім наче налагодилося: тато став повертатися вчасно, я склала екзамени й перейшла до десятого класу. Ця історія забулася як страшний сон. До того ж я познайомилася з Михайлом – він був на два курси старший, навчався на першому курсі юрфаку й грав на гітарі. Ввечері ми гуляли компанією, але все частіше відходили вдвох. Ось і того вечора дійшли до фонтану й не помітили, як пройшов час. Залишалося сподіватися, що батьки не помітять запізнення. Якнайтихіше прокралася до кімнати.
“Уф, здається, пронесло”, – подумала.
“Соломіє?”
Не пронесло…
У кімнату заглянула мама.
“Щось ти запізнилася”.
Чекала бурі, але ні – вона навіть не дуже чекала відповіді.
“Вибач, із подругами за
І тепер, коли голка впивалася в шкіру, наче підтверджуючи її слова, вона шепотіла самій собі, що любов і справді сліпа, як казала та ненависна татуювальниця.
