Шанс на виправлення.

Право на помилку.
Про батькову коханку Оксана дізналася випадково – того дня вона прогуляла школу, бо хотіла піти з подругою до татуювальника. Без кепки йти до торгового центру було некомільно, тож вона заскочила додому перевдягнутись. Саме коли Оксана натягувала джинси, у дверях повернувся ключ, і вона завмерла, ледве балансуючи на одній нозі, адже друга ще застрягла в штанині. Навіть промайнула думка про грабіжників, але почула батьківський голос – схоже, він із кимось розмовляв по телефону.
– Я зараз візьму форму й відразу виїжджаю, як я скажу, що був на тренуванні, коли моя спортивна сумка під ліжком?
Оксана помилилась – розмова була не телефонна, тато записував голосове, бо через хвилину вона почула жіночий голос:
– Любий, я так сумувала, не дочекаюся… Між іншим, зварила тобі улюблені вареники, тож поспішай, а то простудять. Цілую!
Сенс почутого до неї дійшов значно пізніше – спершу вона впізнала голос: це була тітка Катерина, батькова колега й за сумісництвом сестра маминої подруги, що часто їх відвідувала. Оксані вона подобалась: тітка Катя була іншою, ніж решта дорослих – не вдавала, що знає, як жити правильно, любила розважатись, слухала сучасну музику, а не ті сумні пісні, що грали її батьки. Лише коли вона задумалась, чому тітка Катя записує татові голосові, до неї дійшов зміст промовлених слів.
Тут ключ знову повернувся й у квартирі затихло. Оксана опустилась на ліжко й ще раз прокрутила в голові слова тітки Каті – ні, їй не здалося, у її тата справді роман з іншою жінкою. Що тепер робити? Сказати мамі? Ні? Як тепер поводитись із татом і з нею?
Нічого не вирішивши, вона побігла на зустріч із подругою – та вже п’ять повідомлень надіслала. Вони так чекали цього походу – цілий місяць вибирали, що набити, а подруга досконало навчилась підроблювати мамин підпис. Та тепер зовсім не було настрою.
– Окс, та що з тобою? – не відставала від неї подруга. – Чого насупилась? Теж хочеш татуювання? Та давай я мамин підпис зроблю, дрібниці!
Як добре було б хоча з кимось поділитись цією шокуючою новиною, розділити тягар, але навіть з подругою про таке говорити вона не могла. Тож Оксана вдала, що справа саме в татуюванні.
Наступні два тижні вона не могла вчитися, не гуляла з подругами, уникала розмов із мамою й була грубою з батьком. Що робити далі – гадки не мала. Одного разу ледь не розповіла мамі, та та почала лаяти її за двійку з хімії – і не вийшло, люто посварились. А ввечері мама увійшла до кімнати з шоколадним коржиком “Київським”, які Оксана обожала, і сказала:
– Перепрошую, рибко, що накричала. Знаю, невиховано. Просто так переживаю за твої іспити! Так хочу, щоб у тебе все вийшло…
– Мамо, та ну годі ж починати знову – здам я ті іспити! Цей коржик – мені?
– Авжеж, тобі. Помиримось? Не переношу, коли ми сваримось!
Оксана взяла коржик, чмокнула маму в щоку й пообіцяла собі – нізащо не завдасть мамі такого болю. Якщо та так переймається їхньою дурною сваркою, що ж буде, коли дізнається про тата? Треба було щобудь зробити, аби вона ніколи ні про що
Вона промацуючи пальцями свіжу татуювання, дивилася на своє відображення в дзеркалі – це було знамено її болю, обітниця назавжди залишити серце під замком.