ЩАСЛИВА ПОМИЛКА
Я зростав без батька в родині лиш з мамою та бабусею.
Ще в дитсадку я почав відчувати потребу у батьківській присутності.
Особливо гостро це стало у перших класах
Заздрощі розїдали мене, коли бачив, як однокласники гордо крокують поруч з кремезними татами, катаються з ними на велосипедах чи автомобілях, безтурботно граються.
Найбільше боліло, коли тати цілували дочок чи синів, піднімали їх на руки, і діти заливалися сміхом
Господи, я спостерігав за цим, мріючи: “Яке це, мабуть, щастя!..”
Свого тата я теж бачив…
Та лише на одній фотографії, де він посміхається, як інші батьки…
Але не мені!
Мама казала, що він працює геофізиком десь на далеких Соловках, де сніги і полярне сяйво. Так далеко, що не може приїхати. Залишив нашу родину, але на День народження завжди надсилає посилки нову книжку, конструктор, чи цукерки.
В третьому класі до мене дійшло гірке розчарування немає в мене жодного батька-геофізика…
І ніколи не було!
Підслухав, як мама казала бабусі, що їй вже несила обманювати мене й дарувати подарунки начебто від тата, який насправді їх зрадив.
Хоч живе заможно не дзвонив жодного разу, не привітав ні з Великоднем, ні з Миколаєм, ні з Новим роком.
Остап так любить свята Бо це єдині дні, коли він відчуває хоч якусь підтримку далекого, незримого, але рідного
Я тоді перед Днем народження сказав мамі і бабусі:
Не треба мені подарунків «від тата», котрий існує лише в уяві. Просто спечіть мій улюблений торт «Київський» і вистачить.
Жили ми скромно тільки з маминої та бабусиної пенсії.
Тож студентом я працював вантажником на вокзалі і в магазині.
Одного разу сусід Ярко запропонував замінити його побути Святим Миколаєм перед Новим роком у дитсадках, а ще по квартирах.
Від дитячих садків я відмовився там потрібна постановка, “Янгол”, “Баба Яга”, цілий театр
А от квартирні виїзди на замовлення погодився.
Ярко передав мені записник з віршами, загадками і пухкий список адрес.
Репертуар був простий, швидко запамятався це ж не математику здавати!
Єдине, я хвилювався, аби не зганьбитися.
Перший раз вийшов напрочуд добре.
Відвідавши малюків за адресами, повернувся додому змученим, але задоволеним я НЕ осоромився!
А коли порахував зароблене аж підскочив.
За весь семестр з коробками я стільки не заробляв, як за один вечір.
З того часу взимку я щороку міколаю, а влітку працюю у будівельних студентських бригадах.
Навчаючись, про особисте життя мало думав навчання й підробітки забирали весь час.
Дівчата були, та до шлюбу не доходило.
“От відучусь, знайду класну роботу, матиму нормальну зарплату, облаштую побут Тоді й про сімю подумаю” мріяв собі.
Після університету, ставши молодим інженером, задумав купити уживаний Шевроле.
Грошей не вистачало а так хотілося мати власну автівку.
Знов взявся за роль Святого Миколая.
Мама дістала мій костюм з шафи, освіжила додала блискіток, рукавички підшила.
Сніжнобіла борода змінилася, стала пухкішою, добре ховала моє обличчя.
Я ще наклеїв кущисті брови і в дзеркалі доволі собою пишався.
Мама раптом тихенько зітхнула:
Остапку, пора вже й тобі своїх діток мати, а ти все чужих тішиш…
Ще встигну! усміхнувся я. Ну, мамулю, побажай удачі, я пішов!
Сів у тролейбус і поїхав заробляти гривні.
За тиждень до Нового року дав оголошення у газеті Львівський оголошувач і отримав пятнадцять заявок!
Відмітивши шість адрес, відклав список й побачив наступний: «вул. Вишнева, 38, кв. 7а».
Вийшов з тролейбуса на околиці, де освітлення ламалося й морок плямами розмальовував сніг.
Будинок знайшов швидко, піднявся на другий поверх, задзвонив у двері.
Відчинив хлопчик років пяти.
У лісі на галявині, де живе веселий Миколай ввійшов я зі звичним ритуалом.
Малий перебив:
А ми не замовляли Святого Миколая!
О, найкращим дітям він сам приходить згадав я вчасно, хоч розгублений був. А де мама, тато?
Мама пішла до сусідки баби Соломії робити укол. Скоро прийде. А тато Не живе з нами.
А тебе як звуть?
Остап.
“Цікавий збіг” подумав я.
Завважив не буду ж казати, що я теж Остап. Бо ж Миколай!
Остапчику, а де ваша ялинка?
В моїй кімнаті.
Він взяв мене за руку і повів до скромно вмебльованої кімнатки замість ялинки на журнальному столику стояла трилітрова банка, в якій хвоїнка, прикрашена маленькими іграшками і гірляндою.
Поруч дві фотографії у однакових рамках: чоловік і жінка.
Я придивився
Ледве не впав.
З фото на мене дивився я сам!
“Це ж неможливо!”
Приглядівся справді: ліворуч моя студентська фотокартка, праворуч дівчина Оля Соловей.
З нею ми познайомилися влітку на будівництві в Карпатах.
Її фото вже доросле, з очима, сумними, схожими на ту веселу молоду Олю.
Хто це? вирвалось у мене.
Це мама.
Твоя?
Моя.
Її Оля звуть? запитав я.
Ой, ви здогадались! Значить, справжній Миколай, бо я думав, їх немає.
А це хто? показав на своє обличчя, вже розуміючи, що Остап мій син.
Це мій тато. Він справжній геофізик! Мама казала, що живе на айсберзі далеко-далеко!
Він поїхав, ще коли я був зовсім малим, тому ніколи не бачив його
Але завжди присилає подарунки на День народження і на Миколая.
І цього року я теж знайду під подушкою його презент Миколай любить ховати їх там.
Я був приголомшений, згадавши своє дитинство і “тата-геофізика”.
Хіба всі мами-одиначки відправляють татів на Північ з легендою про далекі сніги?..
І я теж опинився серед цих “віддалених” татів.
Мене наче серце пронизало доля мене впіймала.
Згадався наш бурхливий і короткий роман з Олею
Ми обмінялися номерами, але я її не набрав після повернення, а ще через кілька днів мій телефон викрали.
Часто я згадував Олю, але студентське життя й подруги відтіснили її
А вона живе у Львові, виховує мого сина!
Я ледь не вигукнув Остапчику, що я його батько, як двері прочинилися зайшла Оля:
Синочку, вибач, затрималася! Бабусі Соломії стало погано, мусила викликати швидку.
Вгледіла мене і здивовано зойкнула:
Ми ж не замовляли Святого Миколая!
Я зірвав шапку, зняв бороду, брови сльози текли щастям.
Остап? не повірила Оля.
Впала на пуфик і розридалася; Остапчик налякався, та мама швидко взяла себе в руки.
Я пояснив йому, що прилетів з Півночі, щоб зробити подарунок.
Хлопчик був у захопленні читав вірші, тримав нас за руки, сміявся й боявся відпустити.
А про подарунки й не згадав він і так знав, що Миколай сховає татів презент під подушку.
Остап заснув, а ми з Олею говорили аж до світанку наче й не було тих років розлуки.
Вранці я побіг на базар по ще один подарунок, тоді й зрозумів, що переплутав адресу: зайшов у 38-а, а треба було 38.
Уночі ту букву не помітив але прийшов у насправді найпотрібнішу квартиру…
“Яка щаслива, доленосна помилка”, думав я з усмішкою.
Тепер ми разом ми щасливі!
Мама й бабуся не можуть натішитися внуком та правнуком Остапом Остаповичем!..
