Ранок у селі був теплим і тихим, як завжди у цих краях. По берегах річки розкинулися хати, а в повітрі пливли звуки: мукання корів (яких уже й небагато лишилося), ледачий гавкіт собак. Над лісом з-за річки насувалися хмари.
Олеся любила прокидатися рано — цей час був її улюбленим. Хоч господарства в неї й не було, окрім курочок та миролюбного пса Барсіка, що жив у дворі. Сама вона мешкала у хаті, яку дістала від матері. Мати померла давно, ще десять років тому.
Стринка тридцятирічна Олеся стояла біля криниці, з напругою крутячи важеля з повним відром води. Піднявши два важкі відра, попрямувала до хати стежкою.
**Нещастя й тривоги**
Олеся була одружена з Тарасом усього півроку. Високий, здоровий чоловік працював лісником у цих краях — грізою браконьєрів, що нахабно приїжджали з міста на дорогих машинах. Мабуть, натрапив він у лісі не на тих… Тараса вбили. Слідство тяглося довго, але нікого не знайшли. Поховали — і все.
З того часу й жила Олеся сама. До неї сваталися навіть із сусіднього села, але вона не хотіла створювати сім’ю просто так, без кохання. Хоча подобався їй місцевий механік Василь — чомусь нагадував Тараса. Такий же кремезний, спокійний, ненав’язливий. Часто ловила його теплий погляд і поспіхом опускала очі.
Коли поховала чоловіка, довго сумувала:
*«Шкода, що не народила від Тараса дитини… Зараз би частка його була поруч. Не судилося такого щастя. Тепер би не сама…»* Відчувала в собі материнський інстинкт, але піклуватися було ні про кого.
**Син фермера**
У селі жив Стьопка — зухвалий, невгамовний, постійно п’яний. Підстерігав Олесю біля хати, коли вона поверталася з роботи. Навіть якось зізнався їй у коханні — грубо й незграбно. Одного разу навіть спробував обійняти, але вона відштовхнула його, залетіла у двір і схопила лопату біля порога.
— Якщо підійдеш — розрубаю тобі голову навпіл! — рішуче сказала вона.
Стьопка, побачивши її погляд, злякався й пішов геть.
Жив він із батьком-фермером. У того гроші водилися, але характер був лихий. Селяни шепотіли, що він «вижив» свою дружину зі світу. Стьопка пішов у батька — такий самий буйний, тільки працювати не хотів.
Місцеві дівчата його боялися. Одного разу він побив місцевого хлопця, що заступився за дівчину. Побив так, що той потрапив до лікарні. Приїжджав дільничний, «розбирався» — і виписав штраф. На тому й усе. Ніхто не хотів зв’язуватися із заможним фермером. А той «штраф» був звичайною хабаркою за мовчання.
А потім уночі село збудилося від яскравого зарева. Горів великий будинок фермера разом із коморами, тільки худобу хтось вивів. Знову були «розслідування», але списали на несправну проводку. Сам фермер із дому не вийшов, а Стьопки тієї ночі вдома не було — гуляв десь із жінкою.
Олеся з полегшенням зітхнула, коли по селу розлетілася звістка: Стьопка зник у місті — знайшлися там у нього «друзі».
— Ну і слава Богу, — промовила вона.
**Несподіваний гість**
Минув час. Олеся з відрами піднялася на ґанок і помітила, що двері розчинені.
— Напевно, не зачинила, — подумала вона й увійшла в сіни. А двері в хату теж були відчинені.
Обережно переступивши поріг, прислухалася — і в ніс різко вдарив запах тютюну й горілки. Поставила відра й увійшла у кімнату. У кутку на ліжку лежав чоловік. Вона навіть відступила від страху, але придивившись, впізнала Стьопку.
— Дякувати Богу, не злодій, — промайнуло в голові.
Вона сильно штовхнула його в плече. Той розплющив очі.
— Геть звідси! З якої релігії це ти себе тут господарем почуваєш? — голосно сказала вона. — Уставай, а то крикну на все село!
— А ти де швендяєш так рано? Вдома не ночувала? — буркнув він.
— А ти хто такий, щоб я тобі звітувала? Геть! — розлютилася Олеся.
— Не кричи так — хлопця розбудиш, — кивнув він у бік маленької кімнатки.
Олеся заглянула за завісу й побачила на ліжку маленьку постать, що спала, згорнувшись калачиком. Вона хотіла щось сказати, але Стьопка перебив:
— Давай не кричи. Дай два слова сказати, — пробурчав він, силкуючись не гойдатися. Потер щоки й струснув головою.
— Який хлопець? Чий він? — налякано запитала Олеся.
— Мій син. Ярик.
— Твій син? Звідки? — вона не могла повірити, що в цієї потвори можуть бути діти.
**Ярик**
Підійшла ближче. Хлопчик був худим і брудним, наче бездомний цуценя.
— Так, син мій. Мати його померла, тепер він зі мною. Всього пару місяців.
— Скільки йому років?
— Гадаю, п’ять…
— Ти не знаєш, скільки років твоєму синові?! — скрикнула вона.
— Можемо ми в тебе переканючитися— Ти ж казала, що я тепер твій син, — несміло промовив Ярик, коли вони з Олесею сиділи на порозі нового життя, в якому були вони троє: вона, Василь, і цей маленький чоловічок, що так упевнено взяв її за руку.
