Не знаю, бувальщина це чи небилиця… Правда чи вигадка… Але хочеться вірити, що такі щасливі збіги дійсно були в житті. Принаймні, я почула саме так, як зараз і розповім.
…В одному селі жила жінка. Марусею кликали. Чоловіка ще до війни поховала. Під кригу ранньої весни провалився, хоча й вибрався. Але захворів. Страшна гарячка була, не вижив.
Сини у неї були, три сини. Старшому двадцять два, середньому дев’ятнадцять, а молодший ще на рік молодший. Старший вже надумав одружитися, молодші ще з дівчатами гуляли, про шлюб не заїкались. А тут війна… Ну, і пішли всі. На фронт пішли. Старший і середній майже одразу, а молодший лише у сорок другому.
Від середнього було одне листа: мовляв, б’ємо фашистських гадів, бережіть себе, мамо… Більше нічого писати не можна було. Але вона і цьому рада була. Все ж звісточка… А ось від старшого – нічого. Пішов, як зник… Чекала вона. Та тільки – нічого, ні рядочка…
Молодший, правда, писав. Рідко, як війна дозволяла. Але писав.
А потім на середнього, Олексія, папірець прийшов, повідомлення. Мовляв, зник безвісти в боях. І від старшого, Олександра – нічого. Закам’яніла вона.
Сусідки говорили – у тебе ще Андрійко є, живий, дасть Бог, повернеться… А нам уже і сподіватися нема на що…
І ось, наприкінці вже війни, Андрій написав, що поранений, легко в ногу поранений, ви, мовляв, мама, не хвилюйтеся. Скоро демобілізуюся, вдома буду. Чекайте! Ось вона і чекала. А незабаром і війна закінчилася.
Вона до кожного ешелону на станцію бігала. А не близько… А Андрійко все не їде і не їде. І ось якось ешелон прийшов, і бачить вона – йде по перону її син! На паличку спирається. Видно, не таке вже й легке поранення. Кинулася до нього, обіймає, плаче… Андрюшенька, Андрюшенька, синочок рідний… А він раптом каже – мамо, а чому ви мене Андрієм називаєте? Я – Олексій…
Їй погано стало… Олексій! Вона вже й чекати перестала, молилася за упокій. Який гріх на душу взяла… Стоять обидва, плачуть.
Каже, контузило його сильно в бою, а його, мабуть, за мертвого порахували. Прокинувся, поповз. До околиці якогось села дібрався. Добре, на нього жінка натрапила, сховала. Ризикувала, в селі німці вже стояли. Потім до партизан переправити його вдалося. Пам’ять відшибло… Пам’ятає, що мати є, брати є, а імен згадати не може. І де жив, не може згадати. Тільки казав – помічником тракториста я був, поле пам’ятаю… Ну, у партизан дурня не валяв. Перевіряли його, зрозуміло – мовляв, нічого чоловік не пам’ятає! А може, фриц переодягнений?
А потім і на операції ходив, і залізницю мінував – усе було. Уже потім, коли територія наша стала, він у частину попросився. Багато з загону тоді до регулярної Армії пішли. Ну, визначили його у танкову частину. Раз трактор знає. Спочатку механіком був, потім стрільцем-водієм. До Берліна дійшов. Знову поранений був, у ногу. А пам’ять потроху поверталася. Шматочками. Спочатку імена братів згадав, потім матір. А вже потім і село своє. Тільки війна вже закінчилася. Листа написав, тільки де він, той лист? Загубився, мабуть, по дорозі…
До села свого Марія підводу знайшла, візника впросила. Важко Олексію таку довгу дорогу подолати. Ну, той не до самого села їхав, йому звернути в сусіднє село потрібно було. Тож частину шляху вони все одно пішки йшли. Потихеньку йшли, в Олексія нога ще боліла. До вечора прийшли, темнішало. Придивилася вона – ходить хтось у дворі! Чужий… Цигарку курить, видно, як димиться. А собака не гавкає… Гарна у неї собака була, хоча й старенька вже, довоєнна.
Злякалася Марія.
– Льош, – каже, – стій, там чужий хтось…
А Олексій (ось що значить очі молоді!) придивився, і раптом швидко-швидко до дому пішов, потім палицю відкинув і, сильно кульгаючи, майже побіг.
А від дому до нього, цигарку відкинувши, біг той «чужий», хвіртку ледь не зніс…
Обнялись вони міцно, тоді і вона його впізнала… Ахнула: «Андрюша!», а йти вже не змогла, ноги підкосилися. Так і опустилася, де стояла.
Андрій полуторкою приїхав, не ешелоном. Хтось порадив йому вийти на одній із станцій, мовляв, швидше буде. Він-то приїхав, а мати пішла, на станцію пішла. Розминулися.
А від старшого так і нічого не було. Уж роки минули…. Сини одружилися давно, Олексій окремо побудувався, Андрій до батьківської хати прибудову звів. Уже внуки по двору бігали, підростали…
Дев’ятого травня, на свято, всі за столом збиралися. Хоча свято в календарі ще святом не було, а все одно всі святкували. Як же! Такий день! Одне місце не займали – там чарка з горілкою стояла, хлібом прикрита, мати огірочок поруч клала на тарілці. Звісно, всі ці роки шукали, дізнавалися – нічого. Начебто і змирилися всі. Крім матері. Та кожен вечір біля ікон лампадку запалювала, щось шепотіла, Бога просила…
Дівчина Сашкова, на якій він одружитися збирався до війни, заміж так і не вийшла. Чекала його, вірила. Дев’ятого травня теж до них приходила. За упокій не пили, за надію пили. А надія танула з кожним днем, з кожним роком…
Одного разу Олексія на сусідню ферму попросили корму завезти. Він же трактористом був. Ну, завіз, розвантажили… Розвантажувати один чоловік допомагав, буркотливий такий. Бородою заріс, слова не скаже. Щось здалося Олексію… Що – і сам не знав. Ну, порозпитував кого де, що за чоловік? Раніше не бачив… Сказали, не так давно на фермі працює. Скотником. А живе в сусідньому селі, у старої одинокої куточок зняв. Про себе не розповідає, говорить мало і тільки по справі. Як звати, ніхто точно не знає. Не запитували, а сам не казав. Просто кажуть – у скотаря запитай, «діду» скажи… Бороди-то в селі не носили.
Матір тривожити Олексій не став. А Андрію розповів. Вирішили разом на цього чоловіка подивитися. Одного разу на ферму обидва явилися, начебто по справі. Спочатку Олексій здалеку показав того чоловіка. Він якраз гній прибирав, не озираючись.
Не витримав Андрій, підійшов. Той навіть не озирнувся… Постояв Андрій у нього за спиною і раптом каже:
– Саня… Брате…
Тільки трохи діркнув чоловік, але не повернувся. Голову нахилив, через плече промовив:
– Помилився ти… Ступай, милий чоловік…
Але не пішов Андрій. Каже:
– Що ж ти робиш… Мати ж чекає. Всі очі виплакала, Бога просить. Щоб живий ти був…
Скривився чоловік ще більше. Раптом вила стромив різко, корпусом обернувся:
– Чекає? … Зека чекає? …
Тут і Олексій вступив:
– Сашко! … Я ж тебе відразу впізнав, ще тоді, коли корм розвантажували… Будь-кого вона чекає! Без рук, без ніг, будь-кого! А ти з руками-ногами, що ж ти ховаєшся? Ти ж нас учив, брате – не бійтеся нікого і нічого! Може, ми тому й вижили, що твою науку пам’ятали!
І Тетяна чекає, тебе чекає! А сваталися ж уже інші до неї!
Опустив голову Олександр, а по обличчю сльози… Крокнув до них.
Обнялись брати, всі втрьох обнялись і сльози їх змішались…
Розповів Сашко, що в бою поранили його, у полон потрапив. У Польщі в концтаборі був. Номер на руці так і залишився… Все пережив – голод, холод, побої, знущання, роботу непосильну… Втекти намагалися, собаками їх рвали, ноги всі в шрамах. Били потім так, що краще б зовсім убили… Як визволили їх наші війська, в інший табір потрапив – у наш. Перевіряли. Але відпустили. І нічого у нього немає – ні паспорта, жодного іншого документа, крім довідки про звільнення. Додому тягло так, що сил не було! Здалеку, потайки бачив усіх – братів, матір, Тетяну. Ночами подушку гриз. Але визнатися духу не вистачало. Соромно… Інші героями з війни прийшли, а він… Якби не підійшли, не впізнали – поїхав би куди подалі, щоб душу собі не рвати…
…Матір вирішили потихеньку готувати. Спочатку сказали, що ніби відомості є, але не точно поки. Мати ожила, встрепенулася. Все запитувала, ну, коли точно-то відомо буде? Жінок підготували, щоб ті Тетяні сказали і самі готові були. А дев’яте травня наближалося. Мати стіл накрила, як завжди, рюмку поставила з горілкою. Сумна була. Ось і знову свято, а сина так і немає…
Зібралися всі, Андрій тільки затримувався. Чекали його.
І тут Олексій і каже:
– Мамо, а ви рюмку-то хлібом не накривайте. І на тарілку не тільки огірець покладіть, а й капусточки, картопельки… Гостя чекаємо…
Тільки хотіла запитати – що за гість-то? Свято сімейне начебто…
І в цю хвилину входить Андрій, а за ним – “гість”… Поголений, у чистому одязі. Марія тільки Андрію збиралася сказати за запізнення, але вдивилася в “гість”…
І ноги у неї підкосилися…
– Са-ашо! Сину!
Серце шаленіло, погано їй стало… Тільки невістки вже напоготові були – і нашатир приготували, і краплі серцеві. Тетяну-то теж потрібно було відходжувати…
… Не знаю, бувальщина це чи небилиця. Правда чи вигадка. Але розповіла так, як почула цю історію від немолодого вже чоловіка, сина Олександра та Тетяни. Який вважає, що його батько – теж герой, хоча і без орденів…
І мені дуже хочеться вірити, що все це – правда…
