Щасливі зміни
Ольга Михайлівна вийшла з під’їзда й зупинилася. Трохи примруживши очі, подивилася на небо, оцінюючи ймовірність дощу, і лише потім привіталася з сусідками, що сиділи на лавці, ледь помітно кивнувши їм. І пішла далі, піднявши підборіддя. Замовклі при її появі жінки заворушилися, зашуміли, кидаючи Ользі вслід недобрі погляди.
Скільки років Ользі Михайлівні, ніхто не знав. Вже немала, кілька рок на пенсії. Волосся з сивиною завжди модно підстрижене. Очі помірно підведені, як на її вік. Стан гарний. Ні живота, ні зайвих зморшок, хоч худою її не назвеш.
Одні думали, що їй десь шістдесят, інші — трохи за п’ятдесят. Особливо заздрісні стверджували, що їй за сімдесят, а виглядає молодшою завдяки чудесам пластики.
— А чого їй погано виглядати? Чоловік був добрий, не пив, не кривдив. Тихенько, без скандалів пішов до молодшої. Один син клопоту не завдає. Ні онуків, ні кішки, ні собаки. Живи та радій. Якби не мій пияк, то й я, може, королевою ходила б.
— Ти? Королевою? Розсмішила, Іванівно, — штовхнула ту, що говорила, сусідка по лавці.
— А що? Як здохне мій Василь, то й я жити почну. Як вона. Вийду з дому, зиркну на вас згори й піду собі гуляти.
Сусідки дружно зареготали.
— Дивись, Олег на Ольгу й очей не зводить, навіть роботу кинув, — сказала одна.
— Не дістанеться йому. Простіших шукав би, — зітхнула інша.
— Та чим Олег поганий? Не п’є, не курить, руки золоті, — заступилася за нього третя.
— Чого ви такі злі, тітко? Годі Ользі Михайлівні кістки перемивати. Не заздріть, — сказав їм Олег і продовжив підрізати кущі.
Ольга здогадувалася, що її обговорюють. Чула уривки фраз, бачила по поглядам, що не люблять її сусідки. Вона давно перестала звертати увагу на плітки.
Жила вона по-різному, як і більшість жінок. Чоловік був гарний, статний, під стать їй. Самі жінки на нього вішалися. Скільки через це пережила. А коли він таки пішов, жити не хотілося. Ради сина взяла себе в руки. А от чоловіків до себе з того часу не підпускала.
Єдиний син Ярослав уже до тридцяти, а досі не одружився. Ольгу це не тішило. Хіба це нормально — дорослий син із мамою? Ні, дівчата в нього були й є. Але до весілля не дійшло.
Не всі дівчата сина Ользі подобалися. Що там крити, жодна не подобалася. Але не заважала зустрічатися. Знала — заборонами й скандалами тільки погіршиш, ще й сина втратиш. Терпіла. Минал час, кохання проходило. З кимось Ярослав сам розлучався, когось кидали його.
На одній Ярослав ледве не одружився. Гарна дівчина, мила. Весілля, то й весілля, пора. Ольга не заперечувала. Ярослав, як слід, пішов знайомитися з батьками дівчини, а повернувся засмученим. Батько виявився пияком, від його ударів у матері проблеми зі здоров’ям. Випили за знайомство, почав батько вчити майбутнього зятя розуму, погрожувати, ледь не дійшло до бійки.
— Мамо, що робити? Люблю її, але як із такими родичами спілкуватися? — запитав у матері поради Ярослав.
— Що тут вдієш? Це батьки, їх не заміниш, як дружину. Вони завжди будуть частиною її й твого життя. Якщо готовий до цього — женися, — сказала Ольга.
До її радості вони все ж розійшлися.
Після прогулянки Ольга почитала книжку, подрімала й приготувала вечерю до приходу сина, час від часу поглядаючи на годинник. Ярослав запізнювався. «Мабуть, знову закохався», — подумала Ольга. Ярослав справді прийшов додому не сам.
— Мамо, знайомся, це Мар’яна. А це моя мама, Ольга Михайлівна, — представив він матір і дівчину одна одній.
Ольга глянула на Мар’яну й ахнула. Очі блакитні, як озера, ямочки на щоках… На таких одружуються. Ну що ж, час прийшов.
— Чому не попередив? Приготувала б щось смачніше, — незадоволено помітила Ольга.
— У тебе завжди все смачне, — сказав син і обійняв матір, поклавши голову їй на плече.
— Коли ти підлещуєшся, значить, щось від мене треба. — Ольга легенько штовхнула сина пальцем у лоб. — Мийте руки, будемо вечеряти.
До Ольги довго долітали з ванни сміх і метушня. На кухню молоді увійшли зрум’янені й збентежені. А на столі вже гарно розставлені тарілки з вечерею, поряд блищать прибори, у чашках парує чай. Все як слід.
За винуватим поглядом сина Ольга зрозуміла, що не помилилася — треба чекати сюрпризу.
— Та кажи вже, не тягни, — попросила вона, стомившись від невизначеності.
Ярослав глибоко вдихнув і випалив:
— Ми з хлопцями завтра на два дні в похід ідемо. Мар’яна хоче з нами.
— Добре діло. Найкраще людину пізнати в поході. Заодно й з друзОльга з усмішкою спостерігала, як Ярослав і Мар’яна, тримаючись за руки, вийшли у двері, і зрозуміла, що щастя іноді приходить зовсім не так, як ми його чекаємо.
