У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу вишукана, з пляшкою дорогого вина, тортом та упаковкою м’ясної нарізки.
“Дівчата, після роботи не розбігаємось, посидимо трішки, відзначимо мій День народження”, — оголосила вона.
Всі кинулись її обіймати та вітати. Поздоровила й Соломія. Вона ж прийшла у компанію зовсім ненавченою, отримувала за помилки по повній, але щиро вважала Марію Петрівну своєю наставницею. Та обняла Соломію й прошепотіла на вушко:
“Ще трішки попрацюю – і на спокій. Тебе, Сонечко, планую на свою посаду запропонувати. Впевнена, впораєшся. Ти дисциплінована, серйозна…”
Соломія не встигла подякувати за довіру, як вже наступна колега підійшла з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головної бухгалтерки, застелили паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося в холодильнику. До початку святкування прийшов директор із начальниками інших відділів. Вручив великий букет троянд та подарунок. Знову стало галасливо. Соломія під шумок вислизнула з кабінету.
“Ти куди це збираєшся? Ми ж тільки сіли за стіл”, — догнала її в коридорі колега й подруга Зоряна.
“Мені треба йти, батько вдома один.”
“Посиділа б хоч півгодини, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться”, — сказала Зоряна.
“Не переконуй. Він не любить, коли я затримуюсь, почне хвилюватись, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.”
“Та в якому такому віці? Скільки йому?”
“Сімдесят один”, — зітхнула Соломія.
“Та хіба це вік? У такому віці чоловіки ще й закохуються, й одружуються…”
“Правда, Зорь, мені треба йти. Вибач за мене.” — Соломія розвернулась, але Зоряна вхопила її за руку.
“Загнала ти себе у глухий кут. Ти ж молода – ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?”
“Про яких онуків ти? Мені ж сорок два…”
“І що? Ти собі рано хрест поставила. Такими темпами ти випередиш батька… Ой, вибач”, — зніяковіла Зоряна, помітивши суворий погляд Соломії. “Але хто тобі правду скаже, як не я? Він хворий?”
“Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.”
“Не розумію тебе, Соню. Твоя мати коло нього увесь свій вік скакала. І де вона тепер? Тепер ти…”
“Годі. Це моє життя.” — Соломія вирвала руку й швидко пішла по коридору за речами.
Зоряна з жалем і болем дивилася їй услід.
А на вулиці пахло весною, майже весь сніг розтав, ось-ось на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Соломія зайшла до магазину. Біля каси черга. Вона глянула на годинник. Час є, із роботи пішла рано, до хати хвилин десять – встигне. І Соломія заспокоїлась.
Вдома вона навмисно голосно роздягалася у передпокої, щоб батько чув. Занесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
“Тату, я прийшла. Що дивишся?”
За напруженим поглядом на екран вона зрозуміла – він незадоволений. А коли він був чимось задоволений?
“Тату, як самопочуття?” — терпляче запитала Соломія.
“Додому, бачу, не поспішала. Усе гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, а ти й знати не будеш”, — буркнув батько, кинувши незадоволений погляд на доньку.
“Які гулянки? Хвилинку затрималась, у магазин зайшла. Зараз.” — Вона підійшла до шафи, дістала тонометр і повернулась до батька. “Давай руку, виміряю тиск.”
Батько не ворухнувся.
“Тату, ну що ти як мала дитина? Не упрямся.”
Він неохоче простягнув руку. Соломія наділа манжету, почала качати грушу.
“Що ти вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.”
“Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що тиск є”, — буркнув батько.
Соломія розуміла – він уже не молодий, потребує піклування, все життя пропрацював на будівництві. Але це не означає, що можна цілими днями лежати на дивані.
“Може, лікаря завтра викликати?” — запропонувала вона.
“Що вони тві”Що вони твої лікарі порозуміють? Пропишуть таблетки – і всього, а толку нема,” – буркнув батько, але в його голосі вже не було колишньої злості, і Соломія вперше відчула, що, може, в їхньому житті все ж таки щось зміниться на краще.
