Ранній ранок видався теплим і тихим у селі, що розкинулось уздовж лісу над річкою. Чути ревіння корів, яких у селі залишилось зовсім небагато, та де-не-де ледачий гавкіт собак. Над лісом за річкою скупчились темні хмари.
Оксана любила влітку прокидатись рано. Подобалась їй ця ранкова пора, хоча в неї не було великого господарства — лише кури та ласий пес Бурко у дворі. Жила вона сама в хаті, яку дісталась від матері. Мати померла давно, ще десять років тому.
Стройна жінка років тридцяти стояла біля криниці й напружено двома руками крутила важеля, витягуючи повне відро води. Піднявши два важкі відра, пішла стежкою до своєї хати.
_Лиха доля й тривоги_
Оксана була одружена з Миколою всього півроку. Високий і здоровий, він працював лісником у цих краях. Браконьєри, що приїжджали з міста на розкішних машинах, боялися його, як диявола святої води. Але одного разу Микола, напевно, натрапив у лісі на когось не того — його вбили. Слідство тяглось довго, але нікого не знайшли. Миколу поховали.
З тих пір Оксана жила сама. Навіть сватались до неї з сусіднього села, але вона не хотіла створювати родину без кохання. Хоча їй подобався Володимир, місцевий механік, який чимось нагадував Миколу. Такий самий кремезний, спокійний і ненав’язливий. Часто вона ловила його теплий погляд і поспішно опускала очі.
Коли поховала чоловіка, Оксана довго сумувала.
— Шкода, що не народила я від Миколи дитини. Зараз би частка його була поруч. Не судилось мені такого щастя. Не була б тепер сама… — Відчувала в собі материнський інстинкт, але піклуватися було ні про кого.
_Син фермера_
Жив у селі Тарасик — бешкетник, зухвалий, часто пиячив. Підстерігав Оксану біля хати, коли вона поверталася з роботи. Навіть якось зізнався їй у коханні, хоч грубо й неуважно. Одного разу навіть спробував обняти, але вона відштовхнула його, залетіла у двір і схопила лопату, що стояла біля порога.
— Якщо підійдеш, так тобі голову навпіл розщеплю! — твердо сказала вона. Тарасик, побачивши її погляд, злякався й пішов геть.
Жив він із батьком-фермером. У того були гроші, жінку він поховав давно, а люди шепотіли, що сам її до смерті замучив. Тарасик характером у батька пішов, тільки працювати не хотів.
Місцеві дівчата боялися цього вічно п’яного хлопця. Одного разу він побив місцевого парубка, який заступився за свою дівчину. Побив так, що той потрапив до лікарні. Приїжджав дільничий, розбирався, виписав штраф — і на тому все скінчилось. Ніхто не хотів мати справу із заможним фермером. А той «штраф» був звичайною хабаркою за мовчання.
Не минуло багато часу, як село прокинулось серед ночі від зайвини пожежі. Горів великий будинок заможного фермера та сусідні комори, хоч худобу хтось турботливо вивів. Знову був переполох, слідство, але так і не з’ясували, хто підпалив. Списали на несправну проводку. Сам фермер із дому не вийшов, а Тарасика того вечора вдома не було — гостював у якоїсь жінки.
Оксана зітхнула з полегшенням.
— Ну й слава Богу, відчепився.
_Непроханий гість_
Минув час. Оксана з відрами піднялася на ґанок і побачила, що двері у хату наполовину відчинені.
— Мабуть, не зачинила через неуважність… — подумала вона і зайшла в сіни. Двері у саму хату теж були привідкриті.
Обережно переступивши поріг, вона прислухалась — і в ніс різко вдарив запах тютюну й горілки. Поставивши відра, увійшла в кімнату й побачила, що в кутку на ліжку лежить чоловік. Відступила від страху, але придивившись, впізнала Тарасика.
— Слава Богу, не злодій… — промайнуло в голові.
Вона сильно штовхнула його в плече, той приплющив очі.
— Зараз же забирайся звідси! З якої речі ти себе тут господарем почуваєш?! — голосно вимовила вона. — Уставай, або закричу на все село!
— А ти де швендяєш так рано? Чи вдома не ночувала? — пробурмотів він.
— А ти хто такий, щоб я перед тобою звітувала?! Виходь! — розлютувалась Оксана.
— Та не гарчи так, хлопця розбудиш… — він кивнув у бік маленької кімнатки.
Оксана заглянула за занавіску й побачила на ліжку маленьку постать — хлопчик спав, згорнувшись калачиком. Хотіла щось сказати, але Тарасик перебив:
— Та не бери в голос… Дай мені слово промовити. — Він потер щоки й тряхнув головою.
— Який хлопець? Чий він?! — перелякано запитала Оксана.
— Мій син. Владко.
— Твій син? Звідки?! — Вона не могла повірити, що у ціІ коли маленький Владко, простягнув до неї руки, прошепотів: «Мамо…», Оксана зрозуміла, що саме таке справжнє щастя — бути матір’ю.
