Щоденник
Звучить якось нереально, але це правда. Називаюся Олег Миколайович, мешкаю у тихому районі на околиці Львова. У нас усі знають одне одного, особливо старих. І був у нас дід — Петро Іванович. Йому недавно виповнилося вісімдесят два, але він був ще жвавим, хоч і худим, зі згорбленою спиною. Щоранку він заводив свою стареньку «Таврію» та їхав до центру — то за пенсією, то до аптеки, то на базар. Навіть супутниця життя в нього була — Ганна Олексіївна, на двадцять років молодша, жвава, доглянута, з добрими очима. Вони гуляли ввечері, тримаючись за руки, немов школярі на побаченні. Ми з сусідами дивилися на них і, чесно кажучи, трохи заздрили їхньому тихому щастю.
Та одного дня в будинку Петра Івановича з’явився онук. Приїхав із села під Тернополем — Андрій. На вигляд скромний хлопець, років двадцять сім, чемний, трохи сором’язливий. Розповів, що в селі нема роботи, жити неможливо, і попросився до діда на час. Мовляв, як знайду роботу — одразу зніму житло і перевезу наречену. Петро Іванович навіть не замислився — прийняв. Це ж рідна кров, як не допомогти?
Спочатку все було чесно: Андрій бігав по співбесідах, шукав себе. Дід допомагав чим міг — годував, одягав, навіть кидав грошей на дрібні витрати. Ганні Олексіївні доводилося менше уваги приділяти — усі сили йшли на молодого. Вона тільки зітхала, але розуміла: родина є родина.
Минуло два місяці. Робота онука його не дуже хвилювала — дидова пенсія виявилася досить солідною. Грошей вистачало на все: і на цигарки, і на таксі, і на посиденьки з друзями. Лише наречена, та сама сільська, дзвонила майже щовечора: «Коли ж ти мене забереш у місто?» Тоді Андрій насмілився — влаштувався охоронцем у супермаркет і отримав першу зарплату.
А далі трапилося те, від чого кров стигла. Підійшов до діда й з найщирішими очима сказав: «Дідусю, хочу офіційно з тобою жити. Давай зробимо тимчасову реєстрацію, і щоб усе за законом, підпиши мені пару паперів на квартиру. Я тобі платитиму, все як у людей». Петро Іванович, не дуже вникаючи, підписав.
За тиждень у квартиру заселила Оксана — та сама наречена. Молода, з манікюром і вибагливим поглядом. Незабаром парочка оголосила Петру Івановичу, що квартира тепер їхня. Виявилося, він підписав дарчу. Старий поблід. Його трясло від жаху і приниження. Він не міг повірити, що його рідний онук міг підступити таке.
Молоді не вагалися. Запропонували дідові й Ганні Олексіївні переїхати до старого будинку в селі, «на свіже повітря», мовляв, буде їм краще. Але жінка виявилася не такою, як думали. Ганна Олексіївна багато років працювала на телебаченні, знала журналістів, адвокатів і людей із впливом. Вона підняла такий галас, що про ситуацію заговорили в новинах.
Коли сусіди дізналися правду, усією вулицею пішли до поліції. Написали заяву, привели свідків, розповіли усе, що знали. А за пару днів до квартири завітали люди у формі. Онук зрозумів — його афера провалилася. Під тиском він відмовився від квартири, зібрав речі та втік з Оксаною назад у село. Тільки не до свого — і там його зустріли з огидою. Рідні відвернулися. Навіть мати сказала, що більше не хоче його знати.
А Петро Іванович залишився у своїй квартирі. Але радість не повернулася одразу. Він довго мовчав, дивлячись у вікно. Лише Ганна тримала його за руку і шепотіла: «Ти не один, Петрешку. Ми разом».
Буває, зрада не приходить звідкись. Вона носить твоє прізвище, називає тебе «дідусем» і посміхається так ніжно, поки не забере останнє.
